Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

— Це не може бути той самий чолов’яга, — зауважив Кіпс. — Відтоді сто років минуло! Як він так швидко дошкандибав сюди?!

— Щось мені не хочеться підходити й питати, він це чи не він, — видихнув Локвуд. — Ходімо!

Долаючи втому, ми рушили далі й невдовзі залишили далеко позаду й площу, й натовп мерців на ній, і кульгаву постать у капелюсі. Уперед, мерщій, через місто мертвих, і нехай собі куриться пара за нашими накидками! Ми вже увійшли до Сого, де вулиці були вужчі й будинки громадилися щільніше. Дорогою сюди ми побачили ще одні двері в повітрі, срібну огорожу під ними й натовп мерців довкола. Я потихеньку раділа, що наша дорога пролягала далеко від цих дверей: надто вже мені не хотілося знову відчути ті чари, що вабили нас до химерної мерехтливої порожнечі. Так вабить до себе гірське провалля, коли ти стоїш над ним на самісінькому краєчку скелі, нахиляєшся й дивишся вниз.

Наперед знову вирвався Кіпс. Він здіймав своїми чобітьми невеличкі хмаринки інею, й, здавалося, був по-давньому дужий, тим часом як усі ми натомились до краю.

— Ти в гарній формі, Квіле, — прошепотіла я, коли ми вкотре наздогнали його.

— Так, почуваюсь я нівроку добре, — кивнув він. — Може, це накидка допомагає.

— А що з твоїм боком? Уже не болить?

Він стенув плечима, пильно визираючи щось попереду, й відповів:

— Спочатку трохи болів. А тепер усе гаразд. Навіть непомітно.

Цієї миті Джордж спіткнувсь і мало не впав. Він був найкволіший з нас, та й мої сили вже закінчувались. Локвуд усе це бачив і тому дав команду трішки перепочити.

Ми сховались у порожній будівлі, яка в нашому світі слугувала крамницею. Крізь широкі вітринні вікна на фасаді було добре видно вулицю. Стогнучи й тяжко відсапуючи, ми посідали на підлогу, схилили голови й заховали ноги під накидки.

Локвуд сів поряд зі мною:

— Люсі, з тобою все гаразд?

Ми поглянули одне на одного з-під каптурів, укритих памороззю.

— Нічого, тримаюсь.

— Ми молодці, — ледве вимовив він замерзлими вустами. — Майже до Трафальґарської площі дістались. А там відразу й Стренд.

— Не знаю, Локвуде, чи впораємось ми.

— Впораємось.

Мені дуже хотілось вірити йому, проте холод і втома брали своє. А на серці лежав страшний тягар. Звідки він узявся?

— Не знаю... — повторила я, хитнувши головою.

— Люсі, — сказав Локвуд. — Поглянь на мене.

Я поглянула. Його темні очі були, як і завжди, теплі й лагідні.

— Зараз я дещо розповім тобі, щоб ти підбадьорилась. Пам’ятаєш, із чого почалася наша з Кіпсом неприязнь? Я був тоді ще зовсім юний і брав участь у турнірі ДЕПРІК із фехтування. Я переміг Кіпса й вийшов у фінал, однак там програв сильнішому супернику, — він поглянув на мене. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі про це?

— Так, пам’ятаю,—байдуже відповіла я. — Тільки ти ніколи не казав, хто ж переміг тебе.

— А тепер скажу. То була Фло.

— Що?! — я з подиву так труснула головою, що з мого каптура посипався іній. Де й поділась уся моя втома. — Фло?! Ти жартуєш!

— То була Фло, — повторив Локвуд. — Вона чудова фехтувальниця.

— Стривай! — сказала я. — Ти маєш на увазі Костомаху-Фло? Ту саму, в гумових чоботях, солом’яному брилі та куртці, під яку ніколи не зазирає сонце? Ту саму Костомаху-Фло? Це неможливо! І не супся так на мене!

— Про те, яка Фло зараз, ти знаєш незгірше за мене, — лагідно всміхнувся Локвуд. — А тоді на ній не було ні гумових чобіт, ні бриля. У дівчини в гумових чоботях я неодмінно виграв би. Слухай краще далі, Люсі.

— Гаразд, облиш її чоботи! Кажи далі! Я знайома з Фло вже багато років, і ти ніколи не розповідав мені про її минуле!

— Ну, тоді вона була зовсім іншою людиною. Її ще не прозивали Костомахою-Фло. Вона була Флоренс Боннер, молодою й перспективною співробітницею агенції «Сінклер і Соунс», — Локвуд хитнув головою, занурившись у спогади. — Як вона орудувала рапірою! Ти й не повіриш!

Я намагалась поєднати в своїх думках дві постаті — знайомої мені продавчині артефактів, що ховається від зливи під мостом і порпається в мулі, й неперевершеної фехтувальниці. Нічого не виходило. Різниця була надто разюча.

— Ніколи не чула про агенцію «Сінклер і Соунс», — зізналась я.

— Бо її давно вже не існує. Це була зовсім маленька агенція. Лише з двох співробітників — Сьюзен Сінклер та Гаррі Соунса. Потім до них на стажування прийшла Фло Боннер. А однієї ночі вони втрьох зіткнулись із двома Безногими в каплиці на Даліч-Гіт. Сінклер і Соунс загинули відразу, до того ж моторошною смертю. Фло встигла схопити з вівтаря залізний хрест і, затуляючись ним, причаїлась у кутку. Там вона просиділа аж до ранку — біля мертвих тіл своїх друзів, відбиваючи нескінченні атаки Гостей. Хто такі Безногі, ти й сама добре знаєш. Один раз глянеш на них і вже посивієш. А просидіти з ними цілу ніч, та ще й самій-одній... — Локвуд зітхнув. — Одне слово, Фло вижила, але та ніч цілком змінила її.

— Авжеж, — погодилась я. — Після такого хто завгодно збожеволіє.

— Це неправда. Фло при здоровому глузді, й тобі це відомо, — Локвуд поволі піднявся й поглянув на хмари туману. — Спочатку я допомагав їй, хотів знайти для неї іншу роботу... Проте було ясно, що Фло надломилась. Нізащо не хотіла більше працювати агентом. От і вирішила, трохи оговтавшись, стати продавчинею артефактів. Сумно, звичайно, й водночас не так уже сумно. Бо вона вижила. Й тепер вона наша приятелька. Ось тобі історія Фло...

— Чому ти вирішив розповісти її мені? — спитала я, трохи помовчавши.

— Я ж пояснив, щоб підбадьорити тебе. Й заодно нагадати, що ми так само повинні вижити. Джордж, Квіл, Голлі — всі... Нам залишилось іти кілька хвилин. Це буде наш останній ривок.

Ми вийшли з порожньої крамниці надвір і тут-таки помітили знайому кульгаву постать у капелюсі. Привид вийшов з бічного провулка й