Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Широка територія між стінами Нижнього міста і валами передмістя найбільше нагадувала східний базар, що чомусь розкинувся у ремісничому районі. Тут усього було стільки, що очі розбігалися. А головне, — абсолютно незрозуміло, за яким принципом і як шукати те, що тобі треба.
Стайні стояли майже впритул до кузні та зброярні. Поруч диміла пекарня, ароматами свіжого хліба, перебиваючи навіть запах гною, вугілля та окалини. І тут же, просто перед дверима будинку — на збитому з дощок прилавку, метка, рум'янощокий молодиця на повний голос торгувала гарячою випічкою. Та так жваво, що двоє хлопчаків ледве встигали підносити свіжий товар.
А навпроти неї — торгували узваром та квасом. Теж вельми жваво. Навіть зазивати не доводилося. Хто ж не знає, що суха ложка рот дере, а медівник до зубів липне?
Важко крокуючи, повз нас пройшов чоловік типової татарської зовнішності — круглолиций і клишоногий, несучи на спині величезний бурдюк. Може з вином, але швидше за все — з кумисом. По-перше, — вино не смердить так. А по-друге, — поруч все ж стайні, а не винокурня або виноградник. І Аллах, накладаючи устами пророка заборону на вино, зброджене кобиляче молоко до списку хмільних напоїв не включив.
У цій штовханині, ми зі своїм тютюном, були як рідні. Залишилося тільки знайти місце, де збути товар.
— Куди далі? — Полупуд зупинився на роздоріжжі. Тут можна було повернути ліворуч або праворуч, залишаючись в межах Нижнього міста. А можна було пройти через ще одні ворота в Середнє місто.
— Прямо... — підказав Чорнота. — Ті, хто вам потрібен, у Верхньому місті мешкають.
— Чому у Верхньому? — користуючись поблажливим ставленням контрабандиста, я продовжив розпитувати. — Тут навколо стільки крамниць, що я в житті не бачив. Чи вони шкірами не торгують?
— Торгують... — посміхнувся Чорнота. — Тут всім торгують. В більшості, тим що на полі чи в лісі виросло. Рибою, знову-таки... Там... — махнув рукою на захід, — ближче до причілку. Хоча… знайти можна все що бажаєш. Від жмені солі до наложниці. Але не в таких кількостях, як вам треба. У Нижньому місті укладають угоди ті, хто за кожен гріш торгується. У Середньому — вже говорять про пуди і дюжини... Але возами чи байдаками продають і купують тільки у Верхньому. Тому, нам туди. Чи, може, ви хочете самі за прилавок стати і розпродувати мушкети поштучно?
Від такого припущення ватажок контрабандистів навіть засміявся. Тіпун підтримав жарт сміхом, а я не забув вставити відповідну репліку:
— Точно! А чого? Ось, просто зараз і почну викрикувати: «Налітай, подешевшало! Мушкети швейцарські! Два за ціною одного! Вогневий припас в подарунок! Бери, чесний народ, поки не передумав. А то завтра дешевше буде! »
Не загартовані агресивною рекламою всього і всіх, мої супутники застигли з відкритими ротами, а випадковий перехожий, який почув ці слова, так вивернув шию, озираючись, що аж хребці хруснули.
— Ти чого, Петре... тіпун мені на язик? Не захворів часом?
— Жарт... — я всім по черзі продемонстрував найщирішу посмішку, на яку тільки був здатний. — Для сміху... А хіба не смішно?
— Продавати мушкети два за ціною одного? — постукав себе по лобі керманич. Потім згадав. — Тьху-ти... Весь час забуваю... — і чи то пояснив, чи то нагадав Чорноті. — В голову поранений хлопець... В основному, непомітно. Сам чув, навіть розумне сказати може. А іноді, як бовкне щось... хоч стій, хоч падай.
— Розумію... Після таких поранень з людьми різні неприємності трапляються, — співчутливо покивав головою контрабандист. — Це не біда. Головне, що під себе не ходить. Усе інше, якось владнається. Ну, ходімо далі, чи як? А то, он, а нас вже обертатися стали.
Полупуд покивав, наче погоджуючись, але з місця не зрушив.
— Я тут залишуся... З Олесем. А ви йдіть. Петро, постав тюк. Поки домовлятися будете — я тютюн продам. Не назад же нам його перти? Та й копійка в поясі зручніше лежить, ніж тюк на плечах.
— Добро, — погодився Тіпун.
— Так там все разом і продасте... — почав було Чорнота, але замовк.
Швидше за все, контрабандист вирішив, що ми хочемо розділитися, щоб розпитати про ціни в різних місцях, а такий підхід до справи він розумів і вважав правильним. Тому, хоч і не був у захваті — сперечатися не став.
Складалося враження, що Чорнота справді збирається дотримати слова. І готовий заплати, аби лиш запопасти Ворона в свої руки.
— Не будемо все в одну купу змішувати... — поставив крапку Полупуд. — Тут нас не шукайте. Як свої справи закінчите, так і виходьте. Хто раніше впорається — тому і чекати.
— Добро... — погодився Тіпун. — Їжі купіть. У вас тут вибір більший, а ціни нижчі. Ми хоч і повними човнами краму торгуємо — копійку берегти вміємо...
— Добре... — Василь легко підхопив мій тюк, мотнув головою до Олесі, мовляв, пішли, чого чекаєш — і посунув углиб передмістя. А я, слідом за Тіпуном і Чорнотою, рушив далі. Вірніше — вище, в гору.
На відміну від входу в Нижнє місто, ворота середньої частини охоронялися більш ретельно. Четверо охоронців, побачивши нас, сіпнулися було назустріч, опускаючи списи, але старший упізнав Чорноту. Привітав його шанобливим поклоном і промовив щось татарською чи турецькою. Потім, з гідністю, прийняв від ватажка контрабандистів якусь монету, глянув на неї уважно, потім мигцем на нас... і на цьому догляд закінчився. Митниця дала добро. Вартові вернулися на місце, втративши до нас будь-який інтерес.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пливе човен - води повен, Олег Говда», після закриття браузера.