Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

І двох десятків кроків не пробіг, як наскочив на когось.

— Сліпий, чи що?! Роззуй очі! Куди преш?!

Матінко рідна! Так що ж це таке? Хоч куди кинь, кругом клин! Чорнота! Добре, що в темряві він мене не впізнав. Прийняв за свого.

А до того, спрацювала реакція студента, готового відповідати відразу на будь-яке питання. Особливо, якщо сказати нічого!

— Отамане! Швидше! — вимовив я хрипким шепотом, який робить голос найбільш невпізнанним. — Вони там!

— Хто?

— Ті козаки, яких ти шукаєш, і людина на ім'я Ворон.

— Що?! — Чорнота не стримався від крику.

— Ну, вони так його називали... А потім він чомусь стріляти почав.

— Ворон... тут... — пробурмотів ватажок контрабандистів, практично не слухаючи мене. Але потім чіпко вхопив за плече. — Веди!

— Так он же... — я вказав на силует великого човна, що темною плямою чітко виднівся на тлі всіяної зорями запруди. Ще й місяць, чорт би його забрав, недоречно визирнув. На щастя, Чорноту вже не цікавило нічого, крім Ворона.

— Нарешті... — шепотів він. — Дочекався... Я знав, що рано чи пізно, не мине мене той лотр* (*пол., — злочинець). Тепер не втече... сучий потрох. За все порахуємося... — і, як очманілий, побіг униз.

Я притулився до прямовисної стіни, притримуючи Олесю, а всім — хто спускався зверху, махав рукою і повторював одну й ту ж фразу:

— Чорнота велів поквапитися! Внизу вороги! До бою...

Взагалі-то, коментарі були зайві. Мушкетна стрілянина, що долинала з пристані, промовляли самі за себе. Але людину, яка мовчки стоїть на шляху — можна штовхнути, збити з ніг, повести за собою. І інша справа — той, хто віддає розпорядження ім'ям отамана. Такого краще обережно обійти. Не ставлячи зайвих питань.

Таким чином повз нас промчало чоловік двадцять... або й тридцять. Я спеціально не рахував, але багато... занадто багато. І сунутися слідом було не лише нерозумно, а й смертельно небезпечно.

Козаки не вперше в таких тарапатах — виберуться. І ми з Олесею їм не допомога, а зайвий тягар. Тож найкраще, що можна зробити — подбати про себе. А далі видно буде. Зрештою, ми ж все одно збиралися розлучитися. У Семена з Василем — важливі державні справи, а у нас діло простіше — всього лише викупити з неволі трьох дівчаток.

Полупуд, правда, обіцяв допомогти. Ну, так наскільки я його знаю... якщо залишиться живий, то обов'язково нас знайде і слова дотримає.

Все це я коротко і розтлумачив дівчині, що весь час поривалася вниз.

Спершу Олеся, зопалу, обізвала мене боягузом і ще десятком інших неприємних слів... на різних мовах. Я навіть зрозумів не кожне, хоча загальний зміст уловив. Потім заспокоїлася трохи. Досить, щоб почати сприймати доводи розуму... А коли на пристані розбійники стали розпалювати багаття, остаточно прийшла до тями, і вже сама поспішила нагору. Розуміла, що будь-хто, озирнувшись, захоче дізнатися, що то за парочка тут вештається, коли всі інші не щадять живота свого?

Так що з байраку ми вискочили з похвальною швидкістю і, оскільки інших варіантів не мали — щодуху кинулися до міста. Керуючись народною мудрістю, що листок ховають на дереві, а дерево — в лісі... що найтемніше під лампою... ну, і так далі. Історія у людства довга, всіх премудростей не пригадаєш. Головне, — ногами хутко перебирати... і на варту зопалу не наскочити.

Кінець книги другої

Кінець