Читати книгу - "Обурливо жадана, або Спокуса Його Величності, Ольга Обська"

Король забрав із собою не лише світло, а й спокій. Трохи розвіяти темряву Поліна змогла — вийняла з кишені самосвітні камені, але заспокоїтися не виходило. Вона озиралася на всі боки і роздивлялася масштаби руйнувань. Каміння, що відвалилося від стін і стелі, було не так і багато. Але що відбувається у коридорах печери? Чи вільні там проходи?

Чекати на самоті і в тиші було нестерпно. Лише тепер, коли король пішов, Поліна в повній мірі відчула, наскільки без нього гірше, ніж із ним. Вона згадала, як у перші ж миті після обвалу він одразу притиснув її до себе, ніби хотів захистити, відгородити собою від цього ворожого світу. І всі його турботи були лише про те, щоб не дати паніці остаточно заволодіти Поліною.

Він дражнив і провокував — як досвідчений психолог, віртуозно відволікав від панічних думок. Він благородно забув на якийсь час про всі свої претензії, підозри і недовіру. І справа не лише у вродженому королівському благородстві. Він поводився так, ніби Поліна йому дорога. Тепло й турбота, які йшли від нього, не зіграєш. Це було щиро. Тоді чому вона не довіряє цьому чоловікові? Хіба він може зрадити? Поліна відчула жаль, що не відкрилася йому. Він був із нею сьогодні не королем — чоловіком-захисником, чоловіком-опорою. Він заслужив, щоб Поліна була з ним щирою.

Думки текли стрімким потоком, але Поля намагалася не відриватися від реальності — напружено прислухалася до тиші. Чекала. І ось нарешті вона почала розрізняти звуки. Що це? Віддалені кроки? Король повертається?

Звуки були трохи неприродними — шарудіння, шелест. Але раптом вона чітко вловила, як її покликали на ім'я. Вона стрепенулася і пішла на звук, дивуючись, звідки він лунає. Вихід із зали, принаймні як їй здавалося, був розташований з протилежного боку. Вона дісталася торця зали і обімліла — там, де ще недавно була глуха стіна, виднівся прохід. Звідки він тут узявся? Мабуть, утворився під час обвалу. Саме звідти, з проходу, лунав шепіт.

— Елайзо, допоможи…

Серце застукотіло в грудях відбійним молотком. Хто там просить допомоги? Чи міг це бути король? А може, Ворон? Чи встиг він вийти з печери до обвалу? Шепіт здавався настільки нерозбірливим і тихим, що Поліна не могла навіть впевнено сказати, жінка кличе її чи чоловік.

— Елайзо, допоможи…

Як краще вчинити? Рональд звелів чекати на місці. Але ж не може Поліна не відгукнутися на заклик про допомогу? Якщо це кличе Ворон, значить, він потрапив у біду. Він уникає короля і може сподіватися лише на Поліну. А може її кличе сам Рональд? Він зник у іншому проході, але що коли коридори з'єднуються між собою і вивели його сюди? Що як з ним щось сталося? Що як він поранений і потребує допомоги?

Вона обережно посвітила своїм імпровізованим ліхтарем у прохід.

— Хто тут?

Нікого не було видно — тільки знову прозвучав шепіт:

— Елайзо, допоможи…

Поліна зробила кілька обережних кроків проходом, посилено вдивляючись у темряву. Раптом різкий біль пронизав скроню, ніби туди вдарив камінь. Знову обвал? Ця думка останньою встигла проскочити в голові перед тим, як в очах потемніло. Поліна впала на підлогу як підкошена…