Читати книгу - "Пазл"

Ябловські розстібнув куртку і припідняв светр. Його живіт був укритий такими само шрамами.

— І в мене.

— Ви не одні такі,— промовила Хлоя, показуючи пальцем на свої груди.— У мене таких шість.

Знову загальне здивування. Усі подивились на Філозу. Він на кілька секунд завмер, а потім задер светра до рівня грудей. Сліди були там, усі згруповані в ділянці серця. Коли всі запитально подивилися на Ілана, той похитав головою.

— У мене такого немає.

— Ти впевнений? — запитав Ябловські.

— А ти як думаєш?

Приголомшений, Фредерік Ябловські повільно спустився сходинками і покинув сцену. Решта пішли за ним, покинувши труп напризволяще.

— Звідки у вас ці сліди? — запитав Ілан.

Ябловські заговорив перший:

— Те, що я тобі зараз скажу, може здатися вкрай дивним, але я уявлення не маю, що це за шрами. Вони просто є, вони — частина мене. Коли мене питають про них, я завжди придумую якусь брехню. Але… Відповіді я не маю. У Наомі було так само. Вона не знала їхнього походження.

Ілан подивився на Хлою.

— Підозрюю, це була не люстра?

— Ні… Я теж не знаю, звідки вони взялись. Але вони не виникли в один момент, це саме так, як сказав Ябловські: вони — частина мене. Моєї ідентичності.

Пояснення Філози було таке ж бентежне. Приголомшені цією знахідкою, вони повернулися на кухню і сіли за стіл. Ябловські залишився стояти. Він хотів вирушити на пошуки Наомі Фей, але Іланові вдалося переконати Фреда спершу вислухати його. Він поклав перед собою усі Гайгексові ключі.

— Може, у мене й нема таких слідів, як у всіх вас, але деякі періоди мого життя повністю зникли з моєї пам’яті. Спочатку це були дрібниці, на кшталт того, як я влаштувався на підприємство, де зараз працюю, або де купив свою машину. Але поступово я зрозумів, що все значно серйозніше. Цілі сегменти мого життя були замінені… спогадами, які мені не належать.

Здавалося, його слова відгукнулись решті гравців.

— У мене все не настільки погано,— зізнався Філоза,— але є ці шрами, і я справді помічав провали в пам’яті, наче чорні діри у спогадах. Три роки тому помер мій брат, я важко переживав його смерть, тож списував проблеми з пам’яттю на його загибель.

Ябловські розповів, що у нього в житті теж були деякі пробіли. Що стосується Хлої, вона вже розповідала Іланові: найбільший провал у пам’яті збігається з періодом її перебування в психіатричній лікарні, назву і місце розташування якої вона не могла згадати. Найбільш приголомшливим було те, що вона насправді ніколи не задумувалась про ці жахливі пробіли.

— Ми не ставимо собі запитань, ми наче загіпнотизовані зсередини,— підсумував Ілан.— Ніби наше життя було штучним, а ми — лише «оболонки» без наповнення, для яких придумують минуле. Тепер зрозуміло, що з нами усіма щось трапилося до появи «Параної» у нашому житті. Це не ми пішли на цю кляту гру, це вона нас обрала через те, що у нас є дещо спільне.

— Дещо спільне — це провали в пам’яті і шрами?

— Саме так. У мене відчуття, що ми вже були у цій лікарні. Що ми сюди повернулися.

— Ти мариш,— відповів Ябловські.

— Хотів би я, щоб це було так… Яким би божевіллям це не здавалось, схоже, ми всі пов’язані з їхньою програмою дослідження пам’яті, яку мені показав Мокі. Гайгекс, він же Шардон, був одним із пацієнтів Сванессона. І в нього теж є такі сліди.

Ябловські не знаходив собі місця.

— Цього не може бути. Як можна забути подібний період у житті? І що б я міг тут робити? Я в нормі, у мене ніколи не було проблем такого характеру.

Філоза мовчав, наче був зайнятий самоаналізом. Ілан наполягав:

— Уявіть, що «Параноя» — це не просто гра, а якась експериментальна програма, мета якої — зібрати нас тут і… дослідити. Нас, колишніх піддослідних їхнього протоколу «Мемнод». Уявіть, що в минулому вони проводили на нас жахливі досліди, що вони майже повністю змінили нашу пам’ять. Тут усе передбачено для того, щоб вивчати нас. Камери, завдання, які ми маємо виконувати. Ми наче пацюки в лабораторії, ви не помітили? Але через Гайгекса все пішло шкереберть. Він став непередбачуваною піщинкою, що потрапила в механізм і зламала його.

Він намагався побачити якийсь знак у погляді Хлої. Вона думала, поклавши палець на нижню губу.

— Про що ти думаєш? — запитав її Ілан.

— Про твоїх батьків. Про ту картину, що висить у них у їдальні. Уяви, що вони могли мати до цього якийсь стосунок. Вони проводили дослідження, пов’язані з пам’яттю. Гадес проник до тебе додому і забрав їхню зашифровану мапу. Це знаки. Зрештою, ти так і не дізнався, що вони вивчали у їхній так званій лабораторії. Ти казав, що вони працюють у Греноблі. А ми зараз в Альпах, отже, це місто має бути недалеко звідси.

Ілан похитав головою, усе це здавалося абсурдним, нереальним.

— До того ж їхніх тіл так і не знайшли,— додала Хлоя.— Хто тобі сказав, що вони дійсно мертві?

Це було якесь безумство. Ілан більше не хотів розмірковувати, не хотів ні про що навіть думати. Він подивився на годинник і взяв зі столу ключі.

— Залишилась година до вимкнення світла. Піднімімось на четвертий поверх і спробуймо звільнити ту жінку. Можливо, у неї є відповіді на всі наші питання.

— Ні,— відповів Ябловські.— У пріоритеті — відшукати Наомі. Без сумніву, вона ще жива, вона…

— Вона мертва,— сказав Ілан.— Ти ніколи її не знайдеш, і ти це знаєш.

— Не будемо сперечатись,— промовила Хлоя, звертаючись до Ябловські.— Розділимось на дві групи. Пів години пошукаємо її, а потім всі разом підемо на четвертий поверх, окей?

Ябловські погодився. Він пішов разом із Філозою, а Хлоя з Іланом вирушили вдвох.

Четверо гравців, що лишились, домовились зустрітися у вестибюлі через пів години і зникли в лікарняних лабі­ринтах.

58

18:30.

Хлоя з Іланом терпляче чекали у вестибюлі, коли побачили, що Філоза повертається.

— Ну що? — запитав той.

— Нічого,— відповіла Хлоя.— Де Ябловські?

— Його неможливо переконати, він не хоче повертатися. Він досі не втрачає надії і продовжує ходити з кімнати до кімнати. Але марно — мабуть, ми ніколи не дізнаємось, де Гайгекс сховав тіло.

— Копи знайдуть його, коли приїдуть,— відповіла Хлоя.

Ілан подивився на годинник.

— Нумо вирушати. Потрібно звільнити полонянку.

Вони добігли до третього поверху з боку жіночого крила. Вони більше не відходили одне від одного ні на крок, усвідомлюючи, що відтепер немає ні гри, ні завдань, окрім єдиного — втекти з цього місця якомога швидше. Тепер вони очікували отримати відповіді.

Зрозуміти.

Після декількох спроб завдяки ключам, знайденим у Гайгекса, Іланові нарешті вдалося відчинити товсті ґрати, що вели на четвертий поверх. Усі троє мовчки піднялися до лікарняної зони D.

— Ти маєш уявлення, де розташована та кімната? — запитала