Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

Ось як у індіанців! Біла людина пройде повз слід, і все, а індіанець присяде, придивиться і скаже, коли людина пройшла, чи навантажена, чи не поранена, чи поспішала — все! Ось так і Гольмц! Може, у Ксенії Дмитрівни якась крихта від тістечок залишилася. Всі не побачили, а він побачив! А у полковника, може, хода така, якої в людини, що верхи їздить, не буває.

— А якщо на візку їздить, чому обов’язково машиною?

— Тоді, може, був би забризканий грязюкою одяг. Бо ж дощ учора був страшний. А коли чистий, то в машині їхав. Це я так здогадуюся, а великий Шерлок Гольмц може куди глибше копати!

— Та щось він копає-копає, а викопати не може, — кривлюся я. Бо й сам же нічого вигадати неспроможний, де діамант подівся. Була хороша ідея з карликом, але не підтвердилася.

— Пан Шерлок сказав, що завтра вранці скаже вже напевно, де подівся діамант.

— І звідки він знатиме? Він же у номері зачинився!

— Та це ж дедуктивний метод! Він усю інформацію зібрав, а тепер зосередиться і складе мозаїку! Іван Карповичу, це ж геній! Найкращий сищик світу!

— Ото через того генія мені за вас розплачуватися, — кажу я перед дверима готелю. Не те щоб я за грошами тими хвилювався, все одно копійки, але ж ось як дивно, що тому Гольмцу Маєвський сто рублів дав лишень за те, що буде писати про нього, а я ж сам записи пишу і ще йому мушу приплачувати, щоби додавав літературності. От чому це так? До того ж, у цього Гольмца, я так розумію, сам лише кримінал, убивці та грабіжники, а в мене про політичні справи. А це людям освіченим куди цікавіше читати!

Узяв я кімнатку на третьому поверсі, піднялися туди. В кімнаті одне ліжко, стілець ледь стоїть і стіл невеличкий. Граф одразу сіли за стіл, нотатник дістали.

— Іване Карповичу, а повечеряти у вас немає чим? А то голодний я, страшне.

— А що ж, гостя не годували англійського?

— Та він наказав вечерю в номер собі подати.

— А обід?

— Та я записував усе, то не встиг на обід, — каже Маєвський і червоніє.

Ага, не встиг. Не пустили графа за стіл, бо ж обідали поважні люди, куди там цьому дріб’язку пробитися.

— Слухайте, графе, а ось поясніть, чому на книжці про вашого Гольмца не його портрет?

— Як? — дивується Маєвський.

— Так! Ось самі подивіться, — показую йому книгу, що від кадетів залишилася. — Капелюх його, а морда зовсім інша!

Придивляється граф, здивований дуже.

— Може, це не Гольмц?

— Ну, а кого ще чіплятимуть на книжці про Гольмца? — наполягаю я. — Тут ще ось і всередині малюнки є. І на цих малюнках теж інша людина.

Граф книжку роздивляються, бачу, що геть розгубилися.

— Дивно все це якось, — кажу йому.

— А, здогадався! — він аж намагається підхопитися, та так різко, що стілець не витримує і ламається. Гепається Маєвський, але знову підхоплюється. — Це ж навмисно робиться!

— Що саме? — не розумію я.

— Інший портрет у книжці! Щоб злодії Гольмца не знали в обличчя! Ну так! Він же часто слідкує за злочинцями, входить до них у довіру, то його не повинні пізнавати! Ось у книгах і друкують портрет іншої людини або взагалі вигаданого когось! Все просто, Іване Карповичу, геніально просто! Шерлок такий! А ви поки принесіть чогось повечеряти, а то шлунок так і скавчить!

Сказав, наче в обличчя плюнув, і не помітив. Підтягнув стіл до ліжка, бо ж стілець поламаний, щось писати почав. Гольмц — геній, а ти, Ванько, за пиріжками збігай! Тьху! Вийшов я з номера ображений, так у мені роздратування й кипіло, але потім заспокоївся. Бо ображатися — теляча справа. Скільки не ображайся, а толку з цього не буде. А ось спробуй, Ваню, краще діамант знайти.

Пішов я до трактиру поруч, спитав поїсти щось. Узяв яловичини вареної, гірчиці та хліба Відніс Маєвському. Той з’їв і далі пише. Я хотів поспати, та хіба поспиш, коли він ліжко зайняв, шепоче, сміється, сам із собою балакає.

— Піду я прогуляюся, — сказав йому, а він і не помітив. Захопився дуже описом діянь пана Гольмца.

Пішов я до трактиру, замовив там чай, сиджу, попиваю. Навколо прикажчики спочатку випивали, що відпочивали після закінчення торгівлі, а потім візники почали збиратися. Візники у місті найобізнаніші люди, послухати їх завжди корисно. Балакали, звісно, про діамант, Пяльцеву та Гольмца Сперечалися, чи справді англієць зранку діамант знайде, чи ні.

— Точно знайде. Я сьогодні возив головного прикажчика Харитоненка на поштамт. Прикажчик відбивав Павлу Івановичу телеграму, що Гольмц наблизився до розв’язки справи, і питав, чи потрібно йому виплачувати нагороду, — розповідає один візник.

— І що Павло Іванович?

— Та що, відповів, щоб виплачували. У нього зараз важливі справи в Москві, приїхати сам не може, але сказав, щоб гроші підготували, бо слово Харитоненка — залізне.

— Десять тисяч! За один день заробить той Гольмц!

— Кажуть, що завтра у ресторації «Едемський сад» вже готується розкішний бенкет з приводу знаходження діаманта! Пяльцева співати буде! Квитки по двісті рублів і вже всі розійшлися!

Ото і далі так балакали. Чим далі, тим усе гучніше, бо ж горілочку попивали. А я ні, я лише чайок. Посидів так іще, подумав, але нічого не придумав і пішов відпочивати. У номері граф уже заснув, прямо за столом. Я його в ліжко поклав, а сам на підлозі приліг, поклавши ковдру під боки. Заснув швиденько, серед ночі снилося різне, а прокинувся від криків на вулиці. Підскочив до вікна, бачу, люди якісь бігають, кричать.

— Що сталося? — кричу у відчинене вікно.

— У Гольмца стріляли! Здається, вбили! — кричать люди.

— Що? Що? — це вже граф підхопилися і кричать наче несамовитий. — Як? Не може бути! Ганьба!

— Ходімо! — кажу йому.

Побігли. Тільки вибігли, а назустріч Пфальц біжить. Мабуть, що тільки з ліжка, бо в самій сорочці і штанях.

— Що там? — питаю в нього.

— Жах! Жах! — крикнув і далі побіг, чомусь у зворотній бік від «Гіперіону». Мабуть, злякався.

Ми ж побігли до готелю. Біля «Гіперіону» вже цілий натовп, ліхтарі запалили. Витріщак ледь не півміста зібралося. Розповідають, що невідомий заліз на дерево, піднявся на