read-books.club » Детективи » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

270
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 74 75 76 ... 248
Перейти на сторінку:
питаю в одного з циркових.

— Продаймо ми мавп.

— Чому?

— Дресирувальник наш зник, то немає кому з ними працювати, — зітхає циркач.

— Як зник?

— А так. Пішов учора кудись, казав, що ненадовго, і зник.

— Вчора ж дощ періщив!

— Ото в дощ і пішов. Мабуть, якась зустріч важлива. Може, роботу запропонували, а може, вбили. Однак не повернувся і все. А мавпи без нього як подуріли. Сьогодні зранку втекло кілька Аж із поліції приїздили, вимагали терміново зібрати тварин, бо ж очікується приїзд якогось цабе закордонного, то щоб не ганьбили місто.

— А ви в поліцію щодо дресирувальника зверталися?

— Та ну хто там циркача якогось шукати буде? Поліція тільки і вміє, що гроші з нас трусити. Наче вони нам з неба падають.

— А карлики у вас є?

— Є. Навуходоносор Ієрихонович відпочивають зараз.

— Оце ім’я таке у нього? — дивуюсь я.

— Ну, звати його Федька Дрібок, але для сцени краще, коли ім’я гучне. То ото і став Навуходоносор Ієрихонович.

Показали мені віз, де карлик відпочивав. Я подивився, а воно стареньке. Крекче та зітхає. Розповів, що раніше жонглером був, але зараз старість, руки тремтять і ложку ледь тримають, то перейшов у клоуни.

— А це професія важка та невдячна, особливо зараз! — бідкався мені старий. — Бо діти нинішні жорстокі, наче дикі звірі! Так і намагаються мене вщипнути, не просто вщипнути, а болісно! Є й такі, хто голками тикає. Навмисно! Щоб зойкнув я! Я стогну, в вони сміються! Кожен виступ мені — тортури справжні! Аби знали батьки мої, Фрол Прокопович та Лізавета Марковна, яке життя мені важке буде, то, може б, і придушили, щоб не мучився. Ще немовлям, коли виявилося, що карлик я!

— У вас батьки теж карлики були?

— Ні, звичайні селяни з Липецької губернії. Мені як старшому сину мусила вся земля відійти батьківська, тільки що я з землею робитиму? Я ж ані орати не здатний, ані косити. І сміх, і гріх, а не людина! То земля середульшому брату дісталася, а мене до цирку віддали, де оце мучуся я, мучуся, а ніяк не відмучуся. А тут ще Мітяй зник.

— Хто?

— Мітяй, він у нас дресирувальником був! Як син мені! Ми колись на Волзі виступали, а потім пливли пароплавом А там голод був. І на причал вийшли селяни, дітей своїх продавати, щоб хоч так врятувати. Тих, хто доросліший, купили у прислугу, а Мітяй малий, три роки, нікому не потрібний. Продати не змогли батьки, то залишили на причалі, бо казали, що й самим їсти нічого. Ото залишився він, плакав та повзав, бо ходити вже не міг, слабкий. Ну, я і підібрав. Виростив золотого хлопця! Така в нього душа добра, наче у святого якогось. Ото його мавпи і любили, бо не батогом їх брав, а добротою. Обіцяв мені, що знайде грошей і забере мене з цирку, де діти мене катують. Та ось зник.

— А де гроші збирався брати?

— А бозна. Не знаю. Тільки, думаю, обдурили його. Бо він же як дитина, такий добрий, ніколи підступності від людини не чекав. Легко його було обшустати. Чує моє серце, що погане щось із ним сталося, з Мітяєм моїм! Ще тоді, коли він у дощ ішов, просив я його залишитися, бо чуло моє серце щось недобре. Але не послухав він, побіг, у плащ цирковий замотався. І все, зник. Ох, навіщо мені тепер жити? — зітхає старий.

Ще б довго мені Навуходоносор Ієрихонович душу виливав, але пішов я від нього. Бачив, що застарий він для трюків, щоб по кватирках лазити. Не те. Шукав собі, де б переночувати, коли побачив Маєвського, який чапав пішки. Ледь ноги волочив, але щасливий.

— Іване Карповичу! — дуже зрадів, як побачив мене. — А ви де ночувати будете?

— Та не знаю ще де.

— А ходімо, я тут готель знаю недорогий! — і потягнув мене за руку. — Ох, Іване Карповичу, як же мені пощастило! Страшенно-таки пощастило!

— У чому ж?

— Дозволив мені пан Гольмц себе супроводжувати і все записувати! В Англії цим займається всім відомий містер Уотсон, колишній військовий лікар. Але він до Росії не приїхав, бо давні рани завадили. То я його заступлю! Бо як можна залишати без опису пригоди знаменитого сищика? Я записую все-все! Ось, бачите, аж рука заморилася, — показує мені товстенький нотатник, у якому багацько аркушів, списаних олівцем. — Ще зараз сяду, позаписую, що не встиг.

— Так а діамант ваш Гольмц знайшов? — питаю в’їдливо, але граф у такому захваті, що не помічає моєї в’їдливості.

— Поки ні, але каже, що ось-ось! Дуже близький до розкриття. Зараз ото зачинився в найдорожчому номері готелю «Гіперіон», теж найдорожчого! Буде думати!

— Про що?

— Про справу! Він часто їх розкриває, коли залишається на самоті, грає на скрипці, зосереджується, потім бах! — і справа розкрита! Ох він і талант! Іване Карповичу, у мене досі ноги аж тремтять від хвилювання! Аж не вірю своєму щастю! Бо ж страшний талант! Надзвичайний талант! Ото тільки подивиться на людину — і все про неї знає! Про начальника корпусу як про облупленого розповів, що і в русько-японській участь брав, і машиною їздить, і коти вдома! Талант! Гора, а не людина! Як же мені пощастило, що дозволив він мені описувати його подвиги! Ох і пощастило! Наче у лотерею виграв! От і готель наш. Візьміть одну кімнату, Іване Карповичу, ми там удвох легко переночуємо.

Дивлюся на нього здивовано, а граф мнеться.

— Ані копійки грошей немає в мене.

— Так вам же Харитоненко начебто на витрати асигнував, — дивуюся.

— Я сто рублів Гольмцу віддав, щоб він дозволив секретарем його стати. Ще й позичати довелося.

— Сто рублів? За що? — обурився я.

— За те, щоб зблизька спостерігати за його геніальним дедуктивним методом! Яким вони бачить людину наскрізь! От Ксенію Дмитрівну коли відвідував, то тільки побачив, а все виклав, що любить вона тістечка французькі, верхи їздити та сінематограф! Ксенія Дмитрівна хоч яка сумна не була, а здивувалася!

— І звідки ото він знає про тістечка Пальцевої чи про машину полковника? — дратуюся я.

— А звідти, що геній, справжній геній! Він дивиться на людину і помічає те, що ніхто інший не помітить!

1 ... 74 75 76 ... 248
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"