read-books.club » Наука, Освіта » ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло 📚 - Українською

Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

3 427
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло" автора Філіп Джордж Зімбардо. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 75 76 77 ... 207
Перейти на сторінку:
якесь полегшення, зрозумівши, що мені нічого сказати про план утечі... Коли ж випала нагода донести — я знав, куди заховано ключі від кайданок, — я не сказав... Тієї ночі я заснув, почуваючись брудним, винним і переляканим. Коли нас відвели до комори (припускаючи здійснення нападу), я зняв кайданки і серйозно обдумував можливість утечі (я думав лише про себе), але зі страху бути впійманим не зробив цього... Досвід одноденного перебування у в’язниці викликав у мене серйозні страхіття, тому до кінця тижня я її уникав. Навіть коли я мусив повернутися на “дебрифінг”, я все ще відчував сильну тривогу, не міг до ладу їсти, мене ввесь час трохи нудило, і я знервувався більше, ніж можу коли-небудь пригадати. Мене все пережите так пригнічувало, що я не міг його ні з ким обговорювати — навіть з дружиною[152]. Мушу тут додати: згодом ми дізналися, що ключі від наручників у одного з охоронців викрав в’язень. Після нічної пригоди в середу (коли всі в’язні повернулися з комори на п’ятому поверсі назад у Двір о пів на першу) виявилося, що двоє в’язнів все ще залишаються скутими. За відсутності ключів від наручників, я мусив викликати стенфордську поліцію, щоби їх зняти, — щонайменше це було робити незручно. Один із в’язнів укинув ключі у вентиляційний отвір. Дейвид знав, але не повідомив цю інформацію нікому з персоналу.

ПРО ВЛАДУ РОЛІ ОХОРОНЦЯ

Джефф Лендрі: «Це ніби в’язниця, яку ти створив власноруч, — ти потрапляєш туди, і віднині саме вона визначає твою суть і поведінку. Наче зводиш навколо себе стіни, але хочеш вирватися і сказати всім: “Це взагалі не я, а справжній Я хоче вибратися, хоче показати, що має власну волю, що не є тим садистичним типом, який цим насолоджується”»[153].

Ворниш: «Надзвичайно цінний досвід для мене. У душі виникає холодок від ідеї, що дві приблизно ідентичні групи студентів лише за тиждень розвинулися у дві зовсім різні соціальні групи, одна з яких мала цілковиту владу над іншою і чинила їй шкоду. Я був здивований своєю поведінкою... Я змушував їх називати один одного образливими іменами і мити туалети голими руками. Я вважав їх майже худобою і продовжував за ними стежити, щоби вони чогось не втнули»[154].

Венді: «Задоволення, яке я отримував, залякуючи й караючи в’язнів, для мене неприродне, бо я схильний думати про себе як про доброзичливу людину, що співчуває потерпілим, особливо тваринам. Думаю, що це виросло з моєї вседозволеності. Я почав зловживати владою»[155].

(Цікавий наслідок такої нововідкритої влади охоронця чи радше її вихід за межі дослідження можна знайти в журналі начальника Джаффе: Венді зізнався своїм напарникам, що «зловив себе на тому, що почав верховодити матір’ю вдома».)

Арнетт: «Мені легко було напустити на себе вдавану жорсткість. Усе-таки, по-своєму, я авторитарна особа (хоча дуже не люблю цю рису в собі й інших). Ба більше, я відчував важливість експерименту, і що моє “вдавання з себе охоронця” є частиною пізнання того, як люди реагують на реальні утиски... Найбільше на мою поведінку вплинуло розпливчасте відчуття брутальності справжньої в’язниці, бо вона дегуманізує. Я старався так поводитися, примушуючи себе виконувати взяте зобов’язання... Насамперед я намагався уникати навіть натяку на особистий і дружній контакт... Я старався бути нейтральним і діловим. Крім того, з прочитаного раніше я знав, що нудьгу й інші аспекти життя у в’язниці можна використовувати, щоб дезорієнтувати, знеособити в’язнів. Давати нудну роботу, карати всіх в’язнів за “погану” поведінку одного з них, вимагати знову і знову досконалого виконання вправ і беззмістовних завдань, жорстко і без емоцій розмовляти на перекличках і під час вправ... ці та інші завдання можна використовувати як техніки соціального впливу. Застосовуючи їх, я старався посилювати відчуження в’язнів. Щоправда, я не хотів бути брутальним, тому намагався вживати ці техніки дозовано»[156].

ПРО ДОБРИХ І ПОГАНИХ ОХОРОНЦІВ

Пол (5704): «Я був приємно вражений поведінкою Джона і Джеффа [Лендрі]. Порівняно з іншими, вони не так глибоко ввійшли в роль охоронців. Вони завжди залишалися людяними, навіть коли когось карали. Я був здивований тим, як охоронці, щоразу повертаючись до нас зі своїх домівок, глибоко вживалися в свої ролі».[157]

Джон Лендрі: «Під час розмов після експерименту колишні в’язні називали мене добрим охоронцем і дякували, що я так поводився. У душі ж я знав, що я гівно. Курт [Бенкс] дивився на мене, і я бачив, що він це знає. Також я знаю, що коли був добрим і справедливим щодо в’язнів, то підставляв самого себе. Я дозволяв відбуватися жорстокості, нічого не роблячи, хіба що почувався винним і старався бути милим. Щиро кажучи, я не думав, що здатен щось зробити. Я навіть не пробував. Я чинив так, як більшість людей: сидів у приміщенні для охорони і старався забути про в’язнів»[158].

Під час аудіозапису наприкінці дослідження з’явилося навіть показовіше свідчення впливу цієї вдаваної в’язниці на одного з охоронців, якого в’язні вважали за найдобрішого, — Джеффа Лендрі, старшого брата Джона. Він нас здивував, коли повідомив, що роздумував над заміною ролей.

Джефф Лендрі: «Я пережив щось значно серйозніше, ніж просто участь в експерименті. Тобто річ у тім, що результати й наслідки цього дослідження виявилися занадто реальними. Коли в’язень дивиться скляними очима і нерозбірливо бурмоче, то потрібно передбачити найгірше, адже ви боїтеся, що саме воно трапиться. Спостерігаючи за проявами жаху чи нервового зриву, я змушений погодитися із найстрашнішим. Для мене цей досвід став набагато більшим за звичайну участь в експерименті, коли 1037-й почав поводитися наче на межі нервового зриву. Я дуже налякався і думав вийти з експерименту. Крім того, хотів попроситися стати в’язнем. Я відчував, що не хочу бути частиною машини, що нищить інших людей, змушує їх до послуху і знущається над ними. Я охочіше став би переслідуваним, ніж переслідувачем»[159].

У такому контексті набуває цікавого значення, що в середу цей охоронець повідомив начальникові про затісну сорочку, яка подразнює шкіру, тому він її не вдягатиме. Звісно, на початку він сам її вибрав, приміряв і носив чотири дні без жодних скарг, тож проблема була більше психічною, ніж фізичною. Коли ми запропонували Джеффові більший розмір, той неохоче погодився. Крім того, він почав постійно знімати сонячні окуляри, а коли його запитували, чому не виконує інструкцію щодо зовнішнього вигляду охоронця, не міг пригадати, де їх залишив.

Охоронець Керос: «Я ненавидів цей грьобаний експеримент.

1 ... 75 76 77 ... 207
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"