Читати книгу - "ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло"

якесь полегшення, зрозумівши, що мені нічого сказати про план утечі... Коли ж випала нагода донести — я знав, куди заховано ключі від кайданок, — я не сказав... Тієї ночі я заснув, почуваючись брудним, винним і переляканим. Коли нас відвели до комори (припускаючи здійснення нападу), я зняв кайданки і серйозно обдумував можливість утечі (я думав лише про себе), але зі страху бути впійманим не зробив цього... Досвід одноденного перебування у в’язниці викликав у мене серйозні страхіття, тому до кінця тижня я її уникав. Навіть коли я мусив повернутися на “дебрифінг”, я все ще відчував сильну тривогу, не міг до ладу їсти, мене ввесь час трохи нудило, і я знервувався більше, ніж можу коли-небудь пригадати. Мене все пережите так пригнічувало, що я не міг його ні з ким обговорювати — навіть з дружиною[152]. Мушу тут додати: згодом ми дізналися, що ключі від наручників у одного з охоронців викрав в’язень. Після нічної пригоди в середу (коли всі в’язні повернулися з комори на п’ятому поверсі назад у Двір о пів на першу) виявилося, що двоє в’язнів все ще залишаються скутими. За відсутності ключів від наручників, я мусив викликати стенфордську поліцію, щоби їх зняти, — щонайменше це було робити незручно. Один із в’язнів укинув ключі у вентиляційний отвір. Дейвид знав, але не повідомив цю інформацію нікому з персоналу.

ПРО ВЛАДУ РОЛІ ОХОРОНЦЯ

Джефф Лендрі: «Це ніби в’язниця, яку ти створив власноруч, — ти потрапляєш туди, і віднині саме вона визначає твою суть і поведінку. Наче зводиш навколо себе стіни, але хочеш вирватися і сказати всім: “Це взагалі не я, а справжній Я хоче вибратися, хоче показати, що має власну волю, що не є тим садистичним типом, який цим насолоджується”»[153].

Ворниш: «Надзвичайно цінний досвід для мене. У душі виникає холодок від ідеї, що дві приблизно ідентичні групи студентів лише за тиждень розвинулися у дві зовсім різні соціальні групи, одна з яких мала цілковиту владу над іншою і чинила їй шкоду. Я був здивований своєю поведінкою... Я змушував їх називати один одного образливими іменами і мити туалети голими руками. Я вважав їх майже худобою і продовжував за ними стежити, щоби вони чогось не втнули»[154].

Венді: «Задоволення, яке я отримував, залякуючи й караючи в’язнів, для мене неприродне, бо я схильний думати про себе як про доброзичливу людину, що співчуває потерпілим, особливо тваринам. Думаю, що це виросло з моєї вседозволеності. Я почав зловживати владою»[155].

(Цікавий наслідок такої нововідкритої влади охоронця чи радше її вихід за межі дослідження можна знайти в журналі начальника Джаффе: Венді зізнався своїм напарникам, що «зловив себе на тому, що почав верховодити матір’ю вдома».)

Арнетт: «Мені легко було напустити на себе вдавану жорсткість. Усе-таки, по-своєму, я авторитарна особа (хоча дуже не люблю цю рису в собі й інших). Ба більше, я відчував важливість експерименту, і що моє “вдавання з себе охоронця” є частиною пізнання того, як люди реагують на реальні утиски... Найбільше на мою поведінку вплинуло розпливчасте відчуття брутальності справжньої в’язниці, бо вона дегуманізує. Я старався так поводитися, примушуючи себе виконувати взяте зобов’язання... Насамперед я намагався уникати навіть натяку на особистий і дружній контакт... Я старався бути нейтральним і діловим. Крім того, з прочитаного раніше я знав, що нудьгу й інші аспекти життя у в’язниці можна використовувати, щоб дезорієнтувати, знеособити в’язнів. Давати нудну роботу, карати всіх в’язнів за “погану” поведінку одного з них, вимагати знову і знову досконалого виконання вправ і беззмістовних завдань, жорстко і без емоцій розмовляти на перекличках і під час вправ... ці та інші завдання можна використовувати як техніки соціального впливу. Застосовуючи їх, я старався посилювати відчуження в’язнів. Щоправда, я не хотів бути брутальним, тому намагався вживати ці техніки дозовано»[156].

ПРО ДОБРИХ І ПОГАНИХ ОХОРОНЦІВ

Пол (5704): «Я був приємно вражений поведінкою Джона і Джеффа [Лендрі]. Порівняно з іншими, вони не так глибоко ввійшли в роль охоронців. Вони завжди залишалися людяними, навіть коли когось карали. Я був здивований тим, як охоронці, щоразу повертаючись до нас зі своїх домівок, глибоко вживалися в свої ролі».[157]

Джон Лендрі: «Під час розмов після експерименту колишні в’язні називали мене добрим охоронцем і дякували, що я так поводився. У душі ж я знав, що я гівно. Курт [Бенкс] дивився на мене, і я бачив, що він це знає. Також я знаю, що коли був добрим і справедливим щодо в’язнів, то підставляв самого себе. Я дозволяв відбуватися жорстокості, нічого не роблячи, хіба що почувався винним і старався бути милим. Щиро кажучи, я не думав, що здатен щось зробити. Я навіть не пробував. Я чинив так, як більшість людей: сидів у приміщенні для охорони і старався забути про в’язнів»[158].

Під час аудіозапису наприкінці дослідження з’явилося навіть показовіше свідчення впливу цієї вдаваної в’язниці на одного з охоронців, якого в’язні вважали за найдобрішого, — Джеффа Лендрі, старшого брата Джона. Він нас здивував, коли повідомив, що роздумував над заміною ролей.

Джефф Лендрі: «Я пережив щось значно серйозніше, ніж просто участь в експерименті. Тобто річ у тім, що результати й наслідки цього дослідження виявилися занадто реальними. Коли в’язень дивиться скляними очима і нерозбірливо бурмоче, то потрібно передбачити найгірше, адже ви боїтеся, що саме воно трапиться. Спостерігаючи за проявами жаху чи нервового зриву, я змушений погодитися із найстрашнішим. Для мене цей досвід став набагато більшим за звичайну участь в експерименті, коли 1037-й почав поводитися наче на межі нервового зриву. Я дуже налякався і думав вийти з експерименту. Крім того, хотів попроситися стати в’язнем. Я відчував, що не хочу бути частиною машини, що нищить інших людей, змушує їх до послуху і знущається над ними. Я охочіше став би переслідуваним, ніж переслідувачем»[159].

У такому контексті набуває цікавого значення, що в середу цей охоронець повідомив начальникові про затісну сорочку, яка подразнює шкіру, тому він її не вдягатиме. Звісно, на початку він сам її вибрав, приміряв і носив чотири дні без жодних скарг, тож проблема була більше психічною, ніж фізичною. Коли ми запропонували Джеффові більший розмір, той неохоче погодився. Крім того, він почав постійно знімати сонячні окуляри, а коли його запитували, чому не виконує інструкцію щодо зовнішнього вигляду охоронця, не міг пригадати, де їх залишив.

Охоронець Керос: «Я ненавидів цей грьобаний експеримент.