Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим піднявся сходами, зупинившись на середині. Його погляд зустрівся з Астаротом — холодним, вицінюючим, як у хижака перед стрибком.

— У метро сталося щось дивне, — почав він, голос хрипкий, але рівний. — Групи бійців винищували все живе. Атака на "Большевик" — вони знищили там усе, до останнього подиху. Зачищають сліди, не лишають своїх трупів, навіть якщо втрачають людей.

Він зробив паузу, тримаючи зоровий контакт. Астарот слухав, його обличчя залишалось непроникним.

— Чорна Мітка й Цитадель нічого не чули, — продовжив Максим. — Форт — теж. Наче хтось заткнув нам вуха. Ми з Германом одразу зрозуміли: це не мародери й не звичайний рейд. Ми навіть не думали на тебе. Ті, хто прийшов, грають за своїми правилами й готують щось більше.

Герман стояв унизу, його автомат висів на плечі, але рука лежала поруч — готова. Кіра рвонула вперед, але Герман схопив її за зап’ястя, стримуючи різким, але тихим рухом. Її очі блиснули — тривога й надія боролись у її погляді, але вона лишилась мовчати, стежачи за Максимом.

Астарот нахилив голову, його голос пролунав тихо, але з ноткою сталі.

— І ти думаєш, це зачепить мене?

— Це не думка, — відрізав Максим, ступивши ще на одну сходинку. — Це факт. Коли групи з’являються нізвідки й зникають без сліду, хтось готує удар. Кириле, — він назвав його по імені, голос став гострішим, — ти старший за мене. Пам’ятаєш, як починалась війна. Це — те саме.

Кіра застигла внизу, її погляд метався між батьком і Максимом. Вона стиснула кулаки, ніби сподіваючись, що її вибір не був марним. Астарот задумливо провів рукою по щетині, його очі звузились.

— Припустимо, ти правий, — сказав він холодно. — Але чому я маю вірити, що ти не брешеш? Що тобі заважає прямо зараз наказати своїм людям прикінчити вас і розібратись із загрозою самому?

Максим зупинився за кілька сходинок від Астарота, його постава була напруженою, але без страху.

— Бо якщо ти мене не почуєш, наступні, хто сюди прийде, не питатимуть дозволу, — відповів він. — І тоді ніхто з нас не виживе.

Він зробив паузу, кинувши короткий погляд на Германа. Ідея промайнула в голові, але він вагався — занадто слизька. Максим видихнув і глянув Астароту прямо в очі.

— Слухай, я міг би зараз намалювати тобі казку, — почав він, голос став сухим, із ноткою цинізму. — Сказати, що мені сподобалась твоя дочка чи що я закохався в неї з першого погляду. Але це була б дурна брехня, і ти б її розкусив за секунду. Якби все було інакше, я б сюди не сунувся, ризикуючи шкурою.

Астарот стиснув щелепу, його очі спалахнули недовірою, але він не перебив. Тиша зависла, важка й гнітюча — навіть вітер, що свистів крізь тріщини, здавалося, стих. Максим продовжив, його голос став твердішим:

— Усе, що між нами зараз, — це необхідність. Не дружба, не проблеми. Якщо ми не домовимось, буде гірше. Для всіх. — Він перевів погляд на Кіру. — І для неї теж.

Кіра стояла внизу, її очі потемніли від напруги. Вона не чекала, що Максим так прямо вплете її в аргумент, але не відвела погляду — у її мовчанні було щось важке, невловиме.

Астарот прищурився, його обличчя стало кам’яним.

— Ти хочеш, щоб я повірив, ніби ти ризикуєш шкурою заради моєї дочки й моїх людей? — спитав він тихо, але загроза в голосі була відчутною.

Максим кивнув, не відступаючи.

— Так, — відповів він, голос чистий, без тіні вагання. — І не тільки заради неї. Усе йде до того, що скоро нам доведеться вибирати: здохнути поодинці чи вижити разом. Ти знаєш, скільки ми втратимо, якщо кожен тягнутиме своє.

Астарот мовчав, його погляд свердлив Максима, ніби шукав тріщину в його словах. Секунди тяглись, іржаві дошки поскрипували під ногами бандитів нагорі. Нарешті він хмикнув — коротко, без тепла — і ступив ближче, опинившись майже впритул до Максима на сходах.

Астарот стояв нерухомо, його погляд ковзав по Максиму, ніби вицінюючи його до кісток. Нарешті він видихнув, голос став низьким і твердим:

— Гаразд, Сталкере. Переконав. Але ти й твій друг залишаєтесь тут до ранку. Якщо мої люди нічого підозрілого не знайдуть, поговоримо про майбутнє. — Він повернувся до своїх бійців, кинувши коротко: — А поки вони — гості.

Максим видихнув, опускаючи руки. Напруга відпустила його плечі, але тремтіння в тілі лишилось — відлуння переговорів. Герман розслабив хватку на автоматі, але його очі все ще стежили за бандитами.

— Найкраща пропозиція, яку ми могли виторгувати, — пробурмотів він із сухою іронією, хоч погляд залишався холодним.

Кіра глянула на батька востаннє, її голос був тихим, але твердішим, ніж раніше:

— Краще так, ніж не вийти звідси взагалі.

Максим розвернувся й сів на сходи, спершись ліктями на коліна. Його руки ледь помітно здригнулись — утома й адреналін брали своє. Герман і Кіра підійшли, сідаючи поруч — тріо в пилу й іржі депо.

— Як почуваєшся? — спитав Герман, його тон був спокійним, але з ноткою турботи, що пробивалась крізь броню.

Максим підняв голову, зустрівши погляд друга.

— Як після торгів за власне життя з демоном, — буркнув він, куток рота злегка смикнувся в усмішці.