Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Олегову доньку залишили вдома. Його дружина Наталя куталася в чорний кардиган і єдина не помітила появи глави держави. Здавалося, вона й священника не слухала. Її сухі очі втупилися в одну точку — пластмасову троянду, прибиту вітром до огорожі сусідньої могили. 

Самотня квітка нагадала Едемові про день, коли він познайомився з Олегом. 

Фростов сидів на краєчку стільця у приймальні, поклавши собі на коліна оперезану золотою стрічкою троянду, і поглядав на настінний годинник. Едем вийшов, щоб провести нового клієнта в кабінет тієї миті, коли дівчина з ресепшена підійшла з вазою. Олег віддав їй квітку, простежив, щоб стрічка не зачепила нерівний край вази, і тільки тоді пішов за юристом. 

Розмова почалася складно. Вони довго не могли підійти до суті, бо Фростов намагався розповісти про свою дилему, уникаючи жодних подробиць. Описував ситуацію, але не розкривав ні напряму діяльності компанії, ні виявленої фінансової схеми, ні власного статусу в фірмі. Едему він нагадував старшокласника, що звернувся до лікаря чи психолога й тепер розказує про свого близького друга, який начебто днями зіткнувся з проблемою, але сам прийти по допомогу не зважується. 

— Усе, що прозвучить у цій кімнаті, залишиться між нами, — довелося нагадати Едемові. 

Нарешті, переступивши через сумніви, Фростов розповів, як він виявив розбіжності в цифрах. Як ухопився за тонку ниточку, а з’ясувалося, що вона веде до величезного клубка. Як, наївний, пішов зі своїм відкриттям до керівництва і був шокований від результату: начальство звинуватило в шахрайстві його самого! Фростову запропонували варіант: бухгалтер визнає свою провину, його звільняють, неофіційно видають на руки зарплату за три місяці й, ясна річ, жодних судових переслідувань. Керівництву треба було прикрити власний зад на випадок, якщо хтось інший виявить цю схему. І такий варіант їм видавався вигідним для кожної сторони. 

Фростов вважав інакше. 

Він ставив Едемові запитання юридичного спрямування, але їхня суть була поза цариною юриспруденції. Чи гідно, захищаючи власну свободу, плямити честь злочином, якого не скоював, — от що ховалося на вивороті його запитань. Чи може маленький Давид у країні з наскрізь корумпованими судами витримати битву з фінансовим Голіафом? Справедливість існує — чи це тільки метафора, вигадана для дітей? 

Того дня Едемові хотілося забути, що його вчили вірити в закон, а не в справедливість. Хотілося вірити, що це — не метафора, і що заради справедливості можна почати хрестовий похід. 

Едем потім згадував про той візит десятки разів. Якби він не підтримав переконаності Фростова, якби не підкинув дров у багаття, що розгоралося всередині клієнта, якби не пообіцяв, що як адвокат докладе всіх зусиль для його захисту, все могло би бути інакше. Не було б ні їхніх побачень у кабінетах із брудними стінами, ні судового процесу, на якому чесного роботягу перетворювали на хитрого шахрая. Фростов працював би бухгалтером у якійсь невеликій компанії, повертався би додому в один і той же час, підкидав би на руках свою доньку і старався би не думати про те, що в його світі бракує однієї опорної стіни — під назвою Справедливість. 

І тільки зараз, вдихаючи запах землі і спостерігаючи, як опускають труну, Едем згадав, що в день їхнього знайомства в руках Фростова була троянда. Чому він прийшов із квіткою? Тоді Едем не надав їй жодного значення, але тепер вона стала ключем, що повернувся в замку. 

Крижинка в серці раптом стала краплею й розтеклася по спині та пальцях, і звуки стали голоснішими, а запах землі — гострішим. 

Едем нарешті зрозумів: Фростов усе вирішив сам — ще до того, як зайти в його кабінет. Він внутрішньо вже зважився на боротьбу, і слова адвоката не змогли би відвернути його від обраного шляху. А троянда була його вибаченням перед дружиною за цей військовий похід, для якого він начищав обладунки. Буде його зброєносцем Едем чи якийсь інший адвокат — це не мало значення. Олег сам вибрав шлях, що вів до тюремного двору, куди не потрапляє ранкове сонце. 

Можливо, тепер, дивлячись на пластмасову квітку біля цвинтарної огорожі, його дружина теж згадувала той день, коли Фростов прийшов додому з трояндою й повідомив про своє рішення. 

«Свобода — це наша релігія!» Дві ланки сталевого ланцюга розліталися, як шматки печива, на банері Будинку профспілок. Полотно завбільшки з футбольне поле простягалося від одного рогу будівлі до іншого. Едем пам’ятав обвуглені стіни — наслідки страшної пожежі під час Революції Гідності. Роками будинок був на реставрації. Тепер кінокамера демонструвала, як полотно знімають зі споруди — і замість змертвілої шкіри символом відродження блищать на сонці нові плити. 

Телевізор працював без звуку. Едем підійшов до вікна, але зараз навіть найкраще на Землі місто не позбавляло його сумнівів. Чим він керувався вчора, віддавши Оресту ліки, які могли б урятувати життя йому самому? То була істинна жертовність чи сила моменту? Чи не було продиктоване поспішне рішення страхом, що варто відкласти його на годину — і ти ризикуєш піддатися спокусі й передумати? Чи було воно раціональним? Аж цілком можливо, що виробництво ліків відновлять. Едем, якому недовго залишилося, цього вже не дочекається. А Орест — міг би. 

Едем знав: це малодушність, та ще й марна — з мокрого піску вже не витиснеш воду. 

Він згадав себе біля дзеркала з пістолетом у руці. Він натиснув би тоді на спусковий гачок, але з’явився джин зі своєю угодою. І Едем обміняв свою душу на… що? На шанс щось змінити? А що в підсумку? Пейзаж із вікна президентського кабінету — на день. Ну, ще врятований хлопчик, який і так міг би дочекатися появи ліків. Міг би! Міг би... 

«Якщо все своє життя ти плив повз високі туманні береги Нездійсненого, то чому вирішив, що зумієш причалити тепер?» — думав Едем. 

Та потім перед його очима постав нічний стадіон. Ось Орест із гітарою в руках на поваленому дерев’яному колесі — маленька постать під куполом зоряного неба. Як блищать очі Інари! Едем передав свій шанс цим двом. Інара тепер зможе стати матір’ю. Орест тепер зможе зібрати групу й одного разу — свій стадіон. 

Ще один шматок криги глибоко всередині відколовся й упав у прозору воду. У кімнаті стало світліше. Едем ступив крок до дверей, але спинився, глянувши на німий екран. 

Віктор Шевченко й Сергій Хижняк — двоє українських бізнесменів — підписували угоду про продаж «Трьох китів». 

Шевченко не знав ні про існування Едема, ні про його наміри, — але продовжив почате ним учора. 

Камера взяла загальний план. Праворуч від Шевченка стояла Інара — певно, він збирався відразу ж оголосити про