Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— Гм! — сказав Іван Іванович.

— Так, — казав далі городничий, — 1801 року я служив у сорок другому єгерському полку, в четвертій роті поручиком. За ротного командира був у нас, коли зволите знати, капітан Єремєєв. — На цім городничий запустив свої пальці в табакерку, що її Іван Іванович так і не закривав, усе переминаючи табаку.

Іван Іванович одповів:

— Гм!

— Але мій обов’язок, — казав далі городничий, — велить чинити те, що каже начальство. Чи знаєте ви, Іване Івановичу, що той, хто вкраде в суді казенний папір, підпадає, нарівні з кожним іншим злочином, під карний суд.

— Так, знаю, що, коли хочете, і вас навчу. Там мова йде про людей, приміром, коли б ви вкрали папір; але свиня тварина, сотворіння Боже.

— Усе воно так, але закон каже: винний в крадіжці… прошу вас, прислухайтесь уважніше: винний! Тут не зазначено ні роду, ні статі, ні стану, то виходить і тварина може бути винна. Як собі хочете, а тварину перед тим, як оголосити вирок про кару, повинні приставити до поліції, яко порушника порядку.

— Ні, Петре Федоровичу! — сказав, не втрачаючи спокою, Іван Іванович. — Оцього-то й не буде.

— Як собі хочете, тільки я повинен чинити так, як начальство велить.

— Що це ви, страхаєте мене? Хочете, певне, прислати по неї безрукого солдата. Я велю дворовій бабі його коцюбою випровадити. Йому останню руку переломлять.

— Не смію перечити вам. В такім разі, коли не хочете надіслати її до поліції, то користуйтеся з неї, як вам подобається. Заколіть, коли хочете, до Різдва та наробіть з неї окороків або так з’їжте. Тільки я б вас просив, коли будете начиняти ковбаси, пришліть мені зо дві, з тих, що так майстерно робить у вас Гапка з свинячої крові та з сала. Моя Аграфена Трохимівна дуже їх любить.

— Ковбас, будь ласка, пришлю зо дві.

— Велике вам буде спасибі, люб’язний друже та благодійнику. Тепер дозвольте вам сказати ще одно слово: доручено мені, як від судді, так само і від усіх наших знайомих, так би мовити, помирити вас з приятелем вашим Іваном Никифоровичем.

— Як! з отим мугирякою! щоб я помирився з таким грубіяном! Ніколи! Не буде того, не буде! — Іван Іванович був у надзвичайно рішучому стані.

— Як ви собі хочете, — одказав городничий, пригощаючи обидві ніздрі табакою, — я вам не смію радити; проте дозвольте довести до відома: от ви тепер у сварці, а коли помиритесь…

Але Іван Іванович почав говорити про ловлю перепелів, що звичайно бувало з ним, коли він хотів зам’яти мову.

Отже, городничий, нічого не добившись, мусив рушити собі додому.

Глава VI,

З якої читач легко може довідатись про все, що в ній міститься

Хоч як намагалися в суді затаїти справу, та вже другого дня весь Миргород довідався, що свиня Івана Івановича викрала прошеніє Івана Никифоровича. Сам городничий перший і нестямився, як бовкнув про це. Коли Івану Никифоровичу сказали про це, він нічого не сказав, спитав тільки: «Чи не бура часом?»

Та Агафія Федосіївна, що була при тому, почала знову напосідати на Івана Никифоровича:

— Що ти, Іване Никифоровичу? з тебе сміятимуться, як з дурня, коли ти поступишся! Який з тебе після цього буде дворянин? Ти не вартий будеш тієї баби, що продає сластьони, які ти так любиш.

І вговорила, невгамовна! Знайшла десь-то середнього віку чоловіка, смаглявого, з плямами по всьому виду, в темно-синьому з латками на ліктях сюртуку, справжнього тобі канцелярського дряпіжку! Чоботи він змащував дьогтем, носив по троє пер за вухом та прив’язану до ґудзика на шнурочку скляну пляшечку замість чорнильниці; з’їдав за одним разом дев’ять пирогів, а десятий ховав у кишеню, і в один аркуш гербового паперу вписував стільки усякої ябеди, що жоден читець не міг би за раз прочитати, не зробивши собі кашлянням та чханням перепочинку.

Оця невелика подоба людини шпорталася, ниділа, писала і зліпила нарешті такий папір:

«До Миргородського Повітового Суду від дворянина Івана Никифорового сина Довгочхуна.

З причини оного прошенія мого, що від мене, дворянина Івана, Никифорового сина Довгочхуна, до того мала бути, сукупно з дворянином Іваном Івановим сином Перерепенком; до чого й сам Повітовий Миргородський Суд потурання своє виявив. І саме оне нахабне свавільство бурої свині приховавши та затаївши, що вже від сторонніх осіб до відома дійшло. Понеже оний попуск та потурання, яко злоумисне, судові доконечнім підлягає; бо она свиня є тварина безрозумна і тим паче здатна до викрадення паперів. З чого очевидно виявляється, що згадувана часто свиня не інакше, як підучена до того самим супротивником, що взиває себе дворянином Іваном Івановим сином Перерепенком, якого вже спіймано на розбої, важенні на життя та святотатстві. Та оний Миргородський Суд, додержуючи, як завжди, приятельства, потаємно своєї персони згоду виявив; тому що без такої згоди оній свині ніяким чином не могли дозволити викрасти папір: Миргородський бо Повітовий Суд на слуг вельми багатий, досить уже для цього згадати про одного солдата, що повсякчасно у прихожій пробуває, хоч має одно невидюще око