Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

та трохи покалічену руку, але, щоб вигнати свиню та вдарити її дрюком, має вельми відповідні здатності. З чого достеменно видно потурання оного Миргородського Суду та безперечне паювання жидівського з того бариша, взаємно спілкуючись. Оний же вищеописаний розбійник і дворянин Іван Іванів син Перерепенко в дочиненні ошельмувавшись відбувся. Тому до оного Повітового Суду я, дворянин Іван Никифорів син Довгочхун, і доводжу до належного всевідома, коли з оної бурої свині чи поєднаного з нею дворянина Перерепенка означеного прошенія відшкодовано не буде і по ньому вирішення по справедливості та на мою користь не вийде: то я, дворянин Іван Никифорів син Довгочхун, про таке оного Суду пребеззаконне потурання подати скаргу до Палати маю з належним за формою перенесенням справи. — Дворянин Миргородського повіту Іван Никифорів син Довгочхун».

Це прошеніє дійшло свого: суддя був чоловік, як звичайно бувають усі добрі люди, боягузливий. Він кинувся до секретаря. Та секретар пустив крізь зуби густе «гм» і зробив у себе на обличчі таку байдужу та диявольськи двозначну міну, яку має сам тільки сатана, коли бачить біля ніг своїх жертву, що вдається до нього. Одно залишалося: помирити двох приятелів. Та як узятись до того, коли всі заходи досі марно пропадали? Ще, проте, наважились зробити спробу; та Іван Іванович прямо сказав, що не хоче, і ще вельми розгнівався. Іван Никифорович замість відповіді повернувся спиною і хоч би слово сказав. Тоді процес пішов дивовижно швидко, чим звичайно славляться судилища. Прошеніє позначили, записали, виставили номер, вшили, розписались, усе те за один день, і поклали справу в шафу, де вона лежала, лежала, лежала рік, другий, третій; багато дівчат на порі встигло повиходити заміж, у Миргороді проклали нову вулицю, у судді випав один кутній зуб та два бокових, у Івана Івановича бігало по подвір’ю більше дітлахів, як раніше; звідкіля вони взялись, бог його святий знає! Іван Никифорович на зло Іванові Івановичу поставив нового хліва для гусей, хоч трохи й далі од колишнього, і геть чисто одгородився будівлями від Івана Івановича, так що ці пошани гідні мужі ніколи майже один одного і в очі не бачили — і справа все лежала в найкращому порядку, в шафі, що стала мармуровою від чорнильних плям.

Тим часом сталася надзвичайно важлива задля всього Миргорода подія.

Городничий давав асамблею! Де візьму я пензлів та фарб, щоб змалювати тих, що прибули туди, і пишну учту? Візьміть годинник, відкрийте його та погляньте, що там робиться! Нісенітниця страшенна, адже правда? Уявіть же собі тепер, що майже стільки, коли не більше, коліс стояло серед подвір’я у городничого. Яких тільки бричок і повозок там не було! Одна в задку широка, а в передку вузенька; друга в задку вузенька, а в передку широка; була одна й бричка і повозка разом; друга ні бричка, ні повозка; інша скидалася на величезну копицю сіна, чи на товсту купчиху; друга знов на розпатланого жида чи на кістяк, що ще не зовсім звільнився від шкіри; інша була, збоку глянути, чистісінька люлька з цибухом; а та була ні на що не схожа, являючи дивну якусь істоту, страшенно бридку і надзвичайно фантастичну. З-поміж того хаосу коліс та передків здіймалося вгору щось схоже на карету з хатнім вікном, з грубими навхрест рамами. Кучери в сірих чекменях[151], свитках та сіряках, в баранячих шапках та різноманітних кашкетах, з люльками в руках, проводили по подвір’ю розпряжені коні. Що за асамблею влаштував городничий! Дозвольте, я переберу всіх, що були там: Тарас Тарасович, Євпл Акинфович, Євтихій Євтихійович, Іван Іванович, не той Іван Іванович, а другий, Сава Гаврилович, наш Іван Іванович, Єлевферій Єлевферійович, Макар Назарович, Хома Григорович… Не можу далі! сили немає! Рука стомилася, пишучи! А скільки було дам! смаглявих, і білих на виду, довгих і коротеньких, товстих, як Іван Никифорович, і таких тонких, що, здавалося, кожну можна було запакувати в піхви від шпаги городничого. Скільки чепців! скільки суконь! червоних, жовтих, кофейних, зелених, синіх, нових, перелицьованих, перекроєних, хусток, стрічок, ридикюлів! Прощайте, бідні очі! ви нічого не варті будете після такого видовища. А якого довгого стола розтягли! А як усі розгомонілися — який галас зчинили! Куди тобі млин зо всіма своїми жорнами, колесами, шестернею, ступами! Не можу вам сказати напевне, про що вони говорили, але либонь про багато які приємні та корисні речі, от як сказати: про погоду, про собак, про пшеницю, про чепчики, про жеребців. Нарешті Іван Іванович, не той Іван Іванович, а другий, сліпий на одно око, сказав:

— Дуже мені чудно, що праве моє око (сліпоокий Іван Іванович завжди говорив про себе іронічно) не бачить Івана Никифоровича пана Довгочхуна.

— Не схотів прийти! — промовив городничий.

— Як так?

— Ось уже, слава тобі, Господи, два роки минає, як посварились вони поміж себе, Іван би то Іванович з Іваном Никифоровичем, і де один, туди другий ні за що в світі не прийде!

— Що ви кажете! — І сліпий на одно око Іван Іванович звів очі догори і склав докупи руки. — Що ж воно тепер буде, коли вже люди з добрими очима не живуть у згоді, то як же мені жити в злагоді з сліпим своїм оком!

На ті слова всі зареготали. Усі дуже любили одноокого Івана Івановича за те, що він сипав жартами зовсім на теперішній смак; сам високий, сухорлявий чоловік у байковому сюртуку, з пластирем на носі, який до того часу сидів у кутку і жодного разу не зворухнув обличчям, навіть коли залетіла до нього в ніс муха, так і той підвівся з свого місця і підсунувся ближче до натовпу, що обступив сліпоокого Івана Івановича.

— Слухайте, — промовив сліпоокий Іван Іванович, побачивши, що оточила його чимала громада. — Послухайте, замість того, щоб, як тепер-от, задивлятися на моє сліпе око, давайте замість цього помиримо двох наших приятелів! Тепер Іван Іванович розмовляє з жінками та дівчатами, пошлімо тишком-нишком по Івана Никифоровича, та й зведемо їх докупи.

Всі одностайно пристали на пропозицію Івана Івановича