Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

він, накульгуючи, закидав її так далеко вбік, що руйнував тим мало не всю працю, яку проробляла права нога. Що дужче налягав він на свою піхоту, тим повільніше просувалася вона наперед. І через те, поки дійшов городничий до піддашшя, Іван Іванович мав досить часу думати та гадати, чому б то городничий так швидко розмахував руками. Тим більше звернув він на те увагу, що справа, очевидно, мала бути надзвичайно важлива, бо мав при собі городничий навіть нову шпагу.

— Здорові були, Петре Федоровичу! — скрикнув Іван Іванович, що був, як уже сказано, дуже цікавий і ніяк не міг здержати свого нетерпіння, бачивши, як городничий брав ґанок штурмом, але все ще не підводив своїх очей і все ще морочився з своєю піхотою, бо та ніяким чином не могла за одним махом вибратись на сходи.

— Доброго дня бажаю люб’язному другові та благодійнику Івану Івановичу! — одказав городничий.

— Сідайте, прошу вас. Ви, як бачу, притомились, бо зранена ваша нога заважає…

— Моя нога! — скрикнув городничий, так зиркнувши на Івана Івановича, як то зиркає, бува, велетень на пігмея, вчений педант на вчителя танців. При тому він витягнув свою ногу і тупнув нею по підлозі. Та відвага, одначе, дорого йому коштувала, бо весь тулуб у нього схитнувся, а ніс клюнув поруччя; та мудрий охоронець порядку, наче нічого й не було, зараз же підбадьорився і поліз до кишені, нібито задля того, щоб добути табакерку. — Я всім скажу про себе, ласкавий друже та благодійнику Іване Івановичу, що я робив на своєму віку і не такі походи. Еге, без жартів кажу, робив. Приміром, як була ото кампанія 1807 року[150]… Ох, як вам розкажу, яким то маніром переліз я через тин до однієї гарненької німкені. На цім слові городничий примружив одне око і диявольськи лукаво посміхнувся.

— Де ж ви були сьогодні? — запитав Іван Іванович, бажаючи перебити городничому мову та навернути його швидше на те, задля чого той прибув до нього; дуже б йому хотілося просто запитати, про що саме має оповістити городничий; але знаючи досконало, як воно між благородними людьми ведеться і як би то було нечемно таку мову почати, Іван Іванович мусив, перемігши себе, чекати відгадки, а тим часом серце в нього колотилося з незвичайною силою.

— А дозвольте, я вам розкажу, де був я, — одказав городничий. — По-перше, скажу вам, що сьогодні прегарна погода.

Почувши такі слова, Іван Іванович трохи не вмер.

— Та дозвольте, — казав далі городничий. — Я прийшов сьогодні до вас в одній дуже важливій справі. — Тут обличчя городничого і вся його постава стали такими заклопотаними, як і тоді, коли брав він штурмом ґанок.

Іван Іванович ожив і тремтів, як у пропасниці, не забарившись, як то мав за звичай, спитати:

— Яка ж то вона важлива? хіба вона важлива?

— Ось подивіться, з ласки своєї: найперше насмілюся довести до відома вашого, люб’язний друже та благодійнику Іване Івановичу, що ви… щодо мене, то я, з ласки вашої, я нічого, але ж державні інтереси, державні інтереси того вимагають: ви порушили порядок благочинія!

— Що це ви кажете, Петре Федоровичу? Я нічого не розумію.

— Згляньтеся, Іване Івановичу! Як то ви нічого не розумієте? Ваша власна худобина потягла казенний папір, і ви ще кажете після цього, що нічого не розумієте!

— Яка худобина?

— Та з дозволу сказати, ваша-таки бура свиня.

— А чим же я винен? Нащо судовий сторож одчиняє двері!

— Та, Іване Івановичу, власна ваша худобина, то ви ж, виходить, і винні.

— Спасибі за ласку, що з свинею мене рівняєте.

— Оцього вже я й не говорив, Іване Івановичу! їй-богу, не говорив! розсудіть з ласки своєї самі по чистій совісті; вам, нічого й казати, відомо, що законом державним заборонено в місті, а тим більше по головних міських вулицях, прогулюватися нечистим тваринам. Згодьтеся самі, що то річ заборонена.

— Бог знає, що це ви кажете? Велике діло, що свиня вийшла на вулицю!

— Дозвольте вам сказати, дозвольте, дозвольте, Іване Івановичу, це річ аж ніяк не можлива. Що тут зробиш? Начальство хоче — ми повинні коритися. Не перечу, забігають інколи на вулицю і навіть на майдан кури та гуси, вважайте: кури та гуси; але свиней та цапів, я ще в минулому році видав наказ не пускати на публічні майдани. Той наказ тоді ж таки звелів прочитати вголос, перед усім народом.

— Ні, Петре Федоровичу, нічого я тут не бачу, бачу тільки, що ви всіляко намагаєтесь скривдити мене.

— От цього вже то ви не можете сказати, найлюб’язніший друже та благодійнику, щоб я намагався кривдити. Пригадайте самі: я не сказав вам ані слова торік, коли ви звели дах на цілий аршин вищий за встановлену міру. Навпаки, я показав, ніби зовсім того не помітив. Повірте, люб’язний друже, що й тепер би я зовсім, так би мовити… та повинність моя, одно слово, обов’язок вимагає пильнувати чистоти. Самі подумайте, коли раптом на головній вулиці…

— Ну, вже й хороші головні оті ваші вулиці! Туди кожна баба йде та викидає, що їй не потрібне.

— Дозвольте довести до вашого відома, Іване Івановичу, що самі ви кривдите мене! Щоправда, трапляється це часом, але здебільшого тільки попід тинами, повітками та коморами; але щоб на головну вулицю, на майдан та присунула поросна свиня, це таке діло…

— Що ж таке, Петре Федоровичу! Адже свиня сотворіння Боже!

— Що й