Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Мені було дано привілей вивчити іноземні мови. Замість того щоб, як більшість інших людей, говорити жалюгідним варіантом лише своєї власної мови, я, крім цього, можу безпорадно висловлюватися ще двома-трьома іншими.
— Friihstiick, — кажу я, — imponierend. Wie ein erstklassiges Restauran.[22]
— Ich hatte so ein Restaurant. In Genf. Beim See.[23]
На таці у нього приготовані кава, гаряче молоко, сік, масло, круасани.
— На місток?
— Nein.[24] Сніданок не треба подавати. Його підіймають кухонним ліфтом. Але якщо ви прийдете об одинадцятій п’ятнадцять, фрейлейн, то буде другий сніданок для офіцерів.
— Як працювати кухарем на судні?
Питання є виправданням тому, що я не йду. Він ставить у кухонний ліфт тацю й натискає кнопку, на якій написано «Навігаційний місток». Тепер він готує наступну тацю. Саме ця порція і цікавить мене. Вона складається з чаю, підсмаженого хліба, сиру, меду, варення, соку, зварених некруто яєць. Три філіжанки і три тарілки. Тобто на шлюпковій палубі «Кроноса», куди заборонено ходити стюардесі, троє пасажирів. Він ставить тацю у ліфт і натискає кнопку «Шлюпкова палуба».
— Nicht schlecht. Окрім того, це було eine Notwendigkeit. Also elf Uhr funfzehn.[25]
* * *
Сценарій кінця світу точно визначено. Все почнеться з трьох дуже холодних зим, і тоді озера, річки і моря замерзнуть. Сонце остигне, тож воно більше не зможе встановити літо, падатиме білий, немилосердно нескінченний сніг. Тоді прийде довга, нескінченна зима, і тоді нарешті вовк Сколл проковтне сонце. Місяць і зірки зникнуть, і запанує безмежна пітьма. Зима Фімбульветр.
Нас учили в школі, що саме так скандинави уявляли собі кінець світу, поки християнство не просвітило їх — Всесвіт загине у вогні. Я назавжди запам’ятала це не тому, що воно було мені ближче, ніж багато чого іншого з того, чого вчили, але тому, що мова йшла про сніг. Коли я почула про це вперше, то подумала, що така хибна думка могла виникнути у людей, які ніколи не розуміли, що таке зима.
У Північній Гренландії щодо цього були різні думки. Моя мати, і багато хто разом з нею, любили зиму. За полювання на льоду, що тільки-но став, за глибокий сон, за домашні ремесла, але в основному за походи на гостину. Зима була часом спілкування, а не часом кінця світу.
Ще нам у школі розповідали, що данська культура з давніх давен і з часів уявлень про зиму Фімбульветр багато чого досягла. Бувають хвилини, коли мені важко повірити, що це так. Ось як, наприклад, зараз, коли я протираю спиртом солярій у спортивній каюті «Кроноса».
Ультрафіолетове світло від запаленої лампи розщеплює невелику кількість кисню, що міститься в атмосфері, утворюючи нестабільний газ озон. Його різкий запах соснових голок можна відчути і влітку в Кваанааку в болюче різкому сонячному світлі, відбитому від снігу і моря.
До моїх службових обов’язків входить протирання спиртом цього апарата, що наводить на роздум.
Мені завжди подобалося прибирати. Хоч в школі нам і намагалися прищепити лінощі.
У селі перші півроку нас учила дружина одного з мисливців. Якось улітку приїхали, аби забрати мене до міста, двоє людей з інтернату. То були данський священик і західногренландський катекет. Вони роздавали вказівки, не дивлячись на наші обличчя. Вони називали нас avanersuarmiut — люди з півночі.
Моріц змусив мене поїхати. Мій брат уже виріс і став занадто впертий для нього. Інтернат був у Кваанааку, в самому місті. Я провела там п’ять місяців, перш ніж мій бойовий дух зміцнів достатньо для того, щоб я могла чинити опір.
В інтернаті нам щоразу подавали готову їжу. Ми приймали гарячий душ щодня, і нам через день давали чистий одяг. У селі ж ми милися раз на тиждень, і ще рідше — на полюванні чи в поїздках. Щодня з глетчера на скелях я приносила додому в мішках kangirluarhuq — великі брили прісноводного льоду — і розтоплювала їх на плиті. В інтернаті просто відкривали кран. Коли настали канікули, всі учні і вчителі подалися на острів Герберта на гостину до мисливців, і вперше за довгий час ми їли варене тюленяче м’ясо з чаєм. Там я й відчула безпорадність. Не тільки свою — безпорадність усіх інших. Ми більше не могли зібратися на силі, вже не здавалося природним простягти руку до води, господарчого мила і коробочки неогену й почати терти шкури. Було незвично прати білизну, неможливо взятися за приготування їжі. Під час кожної перерви ми впадали в мрійливе очікування, перебуваючи в якому сподівалися, що хтось підхопить, змінить нас, увільнить нас від наших обов’язків і зробить те, що належало зробити нам самим.
Коли я зрозуміла, куди йдеться, я вперше зробила наперекір Моріцу й повернулася. Одночасно я повернула собі можливість отримувати відносне задоволення від праці.
Те ж саме задоволення з’являється і зараз, коли я прибираю пилососом каюти на верхній палубі, де живе екіпаж. Те саме відчуття спокою, що й у дитинстві, коли я лагодила сітки.
У кожній каюті панує ідеальний порядок. Тим, хто пройшов через інтернати життя, подібні до моїх, зрозуміло, що коли для тебе самого і твоїх внутрішніх почуттів є всього лише кілька кубічних метрів, то в цьому особистому просторі повинні дотримуватися найжорсткіші правила, якщо хочеш протистояти безнадійності, розпаду і руйнуванню, які виходять від навколишнього світу.
Подібна педантичність була властива й Ісайї. І в механіка вона була. Вона є в екіпажа «Кроноса». Дивно, але вона є і в Яккельсена.
На стінах у нього вимпели, поштові листівки й усякі дрібнички з Південної Америки, зі Сходу, з Канади та Індонезії.
Весь одяг у шафі акуратно складений у стосики.
Я обмацую ці стосики. Знімаю матрац і чищу пилососом відділення для постільної білизни. Висуваю шухляди письмового столу, стаю накарачки і заглядаю під стіл, ретельно обмацую матрац. У нього повна шафа сорочок, я беру в руки кожну з них. Деякі з натурального шовку. У нього колекція лосьйонів після гоління й одеколонів, з дорогим і солодкуватим спиртовим запахом, я відкриваю їх, капаю потроху на паперову серветку, яку скачую в кульку і кладу до кишені халата, щоб потім спустити у вбиральню. Я шукаю щось конкретне і нічого не знаходжу. Ні того, що шукаю, ні чогось іншого, що становить інтерес.
Я ставлю пилосос на місце і йду по другій палубі повз холодильники й комори і звідти далі вниз по трапу, з одного боку якого знаходиться щось, що мусить бути димоходом, а з другого
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смілла та її відчуття снігу», після закриття браузера.