Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

− Тепер нас ніхто не почує, − наче нічого особливого не сталося, заявляє чоловік піді мною. − Можеш говорити. Тільки швидко. Тобі поки що рано довго перебувати в підпросторі.

То це він зробив?

Відчуваючи, як відпускає паніка, що здавила груди, підіймаю голову, дивлячись по черзі на обох своїх чоловіків. Суворий погляд А-Атон висловлює нетерпіння. Са-оір дивиться з кривою усмішкою. Але вони мене бачать. І відчувають. Обидва.

Випроставшись, сидячи на руках у свого білого се-аран, роблю глибокий вдих, відновлюючи внутрішню рівновагу. І наважуюся поставити таке важливе для мене питання. Якщо уже дозволив.

− Я хотіла запитати про Соню. Чи долетіли вони вже до Землі, де її висадили, як вона… Мені дуже хочеться дізнатися хоч щось із цього. Не можу не хвилюватись про неї. Адже вона зовсім дитина. Моя рідна кров.

З побоюванням спостерігаючи за А-атоном, я мимоволі чекаю, що він знову розсердиться. Як тоді на кораблі, коли наказав мені більше не згадувати про мою племінницю. Але чоловік лише здивовано здіймає брову.

− З усього, що ти могла попросити для себе, ти просиш про це? − з подивом видає Са-оір. Але я зараз дивлюся тільки на його брата, із завмиранням серця чекаючи на відповідь.

− Твоя племінниця вже на Землі, жива і здорова, − нарешті повідомляє А-атон. − Її висадили в одному з великих міст вашої планети, і командир екіпажу, який відповідає за неї, особисто простежив за дівчинкою. Вона звернулася до місцевої служби правопорядку з проханням зв'язатися з її батьками.

Кожне його слово бальзамом огортає моє серце. І здається, що від радості та полегшення за спиною виростають крила.

– Цієї інформації тобі достатньо? − сухо цікавиться той, завдяки кому моя дівчинка тепер вільна.

– Так. Так, мій пане, – зворушено шморгаю носом. І в пориві почуттів обіймаю його знову. Цілую суворо стиснуті губи, поки вони не пом'якшуються. Обсипаю поцілунками мужньо-красиве обличчя. – Дякую вам за це.

Повітря навколо нас теплішає, і кольори повертаються, підказуючи мені, що ми вийшли з цього їхнього підпростору. Навколо мене знову стискаються сталеві лещата чоловічих обіймів, а долоня А-атона фіксує мою потилицю, знерухомлюючи. Його голодний погляд прикипає до моїх припухлих губ. Ніздрі хижо здригаються, ловлячи мій аромат. На губах з'являється багатозначна посмішка.

− Думаю, Сетору ще трохи зачекає. Як гадаєш, брате?