Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Здається, не тільки Са-оір зголоднів за близькістю зі мною.

Сьогодні вперше я починаю вірити, що важлива для моїх се-аран. Адже вони так поспішали мені на допомогу. Усе кинули та прилетіли. Обидва. Адже було достатньо тільки когось одного із них.

Може, це й наївно, але мені хочеться думати, що вони примчали не лише тому, що я є гарантом їхньої влади. Хочеться вірити, що й вони скучили. Що можливо, колись… згодом, я дізнаюся, чи вміють кохати Володарі великої імперії Аша-Ірон.

***

Тепла вода ласкаво омиває моє втомлене тіло. По спині ковзає чоловіча рука, по стегнах інша, а під щокою мірно б'ється серце А-атона.

− Ти стала витривалішою за той час, що нас не було, − розслаблено зауважує він.

− Так, мій володарю.

Звісно, ​​стала. Це було складно не помітити, після того, що вони мені вже вдвох влаштували, коли пішов Сетору. Це було на межі. Такий натиск і стільки пристрасті від двох одразу витримати не так уже й легко. Якби я була така, як раніше, вже б вимкнулася від втоми й надлишку відчуттів. А так лише ситу задоволеність відчуваю. І ірраціональну радість від того, що вони поряд і нікуди не поспішають іти.

− Чотжар надсилав нам звіти про те, як ти проводиш час. Я, мушу зізнатися, здивований тим, як швидко ти навчаєшся. І сьогодні ти нас із братом дуже вразила.

– Чим, мій пане? – питаю тихо.

Відповіді чекаю, мимоволі затамувавши подих. Не можу зрозуміти, чи мене хвалять, чи не дуже?

− Я гадаю, ти й сама здогадуєшся, Ліно, − хмикає Са-оір, що розвалився біля іншого борту басейну. − Я вже був готовий видерти горлянку вискочці жерцю, а потім витончено покарати тебе за свавілля, коли ти раптом заговорила про якесь прохання до нього.

Я чую плескіт води, і за кілька секунд на моїх стегнах опиняється ще одна пара рук. А потім до мене зі спини вкотре притискається розпашіле від жаги чоловіче тіло.

− Я вже уявляв, як відшмагаю твій маленький гарний задок за твій занадто довгий язик. За те, що посміхалася червоному. Впевнений, брат теж про це думав, − долоні Са-оіра жорстко стискають мої сідниці, змушуючи уривчасто видихнути, чіпляючись за А-атона. А вуха торкаються гарячі губи: — Але твоя відповідь Сетору варта найвищої похвали. І те, про що ти попросила, повністю вгамувало наш гнів. Нам сподобалося, як ти гарно продемонструвала, кому належиш і кого хочеш. Адже так, брате?

– Так, – озивається той. − Але посміхатися Сетору більше не смій. Твої усмішки, як і вся ти, належать нам.

Дивно хмикнувши, Са-оір прикушує моє плече, зализує болюче місце, і відсторонюється, сідаючи поруч. Тепер вони обоє спостерігають за мною. Вивчають, наче по-новому тепер побачили.

− Мені не можна посміхатися, коли вас немає поряд? – здивовано уточнюю, підвівши голову. І помічаю в очах А-атона те, чого ніколи раніше там не бачила. Здається... він з мене жартує. І це завжди гранично-серйозний А-атон.

Це відкриття настільки приголомшує мене, що я так і застигаю з відкритим ротом.

– А якщо я скажу, що так, ти виконаєш цей наказ? – підіймається біла брова. І користуючись моїм замішанням, він обводить пальцем мої розкриті губи.

− Якщо ви накажете, я дуже постараюся не посміхатися нікому більше, − кажу трохи подумавши. – Щоправда, це буде вкрай складно. Посмішки − це прояв моїх емоцій.

– А свої емоції ти не завжди можеш контролювати, – задумливо киває чоловік.

− Це погано? − дивлюся на нього, закусивши губу.

− Раніше я б сказав, що так. Але твої емоції виявилися дуже смачними. Особливо те, як ти реагуєш на нас із братом. До того ж саме твоя безпосередність робить тебе досить непередбачуваною не тільки для нас двох, а й для інших. Тож… мабуть, ні. Не погано, – менторським тоном повідомляє мені мій білий се-аран. − Брат правий, я справді був злий на тебе і теж хотів покарати. А тепер готовий навпаки нагородити. Можеш попросити, чого бажаєш. В розумних межах.

А це несподівано.

І які ці розумні межі? Що я можу попросити?

Перше, що спадає на думку, це запитати про Соню. Після того, як Чотжар нею цікавився, мене не покидає невиразна тривога. Хочеться дізнатися, чи вже долетів корабель із нею на борту до Землі. У якій країні її висадили, чи хоча б у якій півкулі.

Але я вже надто добре засвоїла, що мої слова можуть будь-якої миті бути почутими кимось стороннім. Навіть тут, у купальнях. А це смертельно небезпечно.

До того ж господар мені заборонив про неї згадувати.

Тому доводиться перебороти себе.

Про що ще можна просити, зараз навіть на думку не спадає. Свободи вони мені все одно не дадуть, навіть якщо рабинею перестануть називати. А так я начебто нічого і не потребую. Обласкана, сита, одягнена... Мене захищають, бережуть... І мені є чим зайнятися.

− Мені хочеться зрозуміти, що зі мною таке було, пане. Розкажете мені? – дивлюся на нього.

Але, мабуть, мої роздуми та сумніви не залишаються непоміченими. А-атон похмуро зсуває брови, буравлячи мене важким поглядом.

– Це ми тобі й так розповімо, – натомість відповідає Са-оір. – Навіть більше, вже завтра почнемо навчати тебе користуватися цим даром. Будемо з братом проводити заняття по черзі. Постійно перебувати тут удвох ми не маємо можливості.

Я з розумінням киваю. Знаю, наскільки нині напружена ситуація в імперії. Теракти ці, та інтриги у Раді...

− Ти не це хотіла попросити, − проникливо звужує очі мій білий се-аран.

− Так, не це, − зізнаюся зніяковіло.

− Тоді що? − вимогливо цікавиться він. – Пропонуючи тобі нагороду, я очікував почути, чого тобі справді дуже хочеться.

- Я не можу сказати. Ви веліли більше не згадувати про це… і я боюся, що мене може хтось почути, – опускаю погляд.

Хвилину довкола панує напружене мовчання. І раптом повітря стає значно прохолодніше. А барви навколо раптово блякнуть, наливаючись сизим відтінком. Занадто знайомо. Надто страшно.

− Ой, − пискнувши, я обхоплюю руками й ногами А-атона, боячись провалитися в той самий стан. Боячись знову зникнути.