Читати книгу - "Арон, Олекса Мун (Alexa Moon) "

Озираючись, прислухаюсь до себе… На жаль нічого не відчуваю. Ні агресії, ні образи, ні смутку. Це місце стало зовсім чужим.

Я сюди вклала душу, а її розтоптали та перемололи, а про гроші зовсім мовчу…

Колись, ця квіткова крамниця була моєю "домівкою для душі", місцем де я почувала себе собою... зараз вона більше схожа на моє минуле життя — суцільний гармидер. Тільки зараз я розумію, наскільки вона була ненормальна.

Навколо розкидані коробки, обірвані полиці. Штори виглядають так, ніби ними підтирали одне місце.

На другий поверх я навіть не хочу підійматися.

Я сьогодні домовилася зустрітись із покупцем. Спеціально приїхала раніше, а що як усередині щось уколе і я не захочу продавати це місце. Просто здам його в оренду й отримуватиму щомісяця гроші.

Нічого не вкололо. Навпаки, мені хочеться якнайшвидше забратися звідси та забути про це місце назавжди.

Я не бачила Арона п'ять днів. Я думала ця процедура пройде швидше і я полечу до нього наступного ж ранку, але наступного ранку я змінила рішення. Мені в голову спала інша людина, якій я хочу продати квітковий. І ось я зараз чекаю зустрічі з ним.

Позаду мене тихо грюкають двері і я обертаюся. До приміщення заходить високий кучерявий хлопець, на ім'я Матвій. Він наречений Вети — моєї квіткової феї, яка одного разу впала мені як сніг на голову.

— У вас тут як після Армагеддону, — хлопець штовхає коробку, що лежить біля нього і підходить ближче. — Навіщо дзвонила? Та ще й по секрету...

— У мене до тебе ділова пропозиція. Не хочеш придбати нерухомість?

— Цю? – обводить поглядом напівпорожнє приміщення. — Тут немає колишнього шарму.

Він має рацію… тут більше немає нічого. Мене тут нічого не тримає. Я хочу до Арона. Ця розлука в п'ять днів здається нестерпною. Я не думала, що можна так сильно сумувати по його обіймах.

— Але Веті тут сподобається, — додає Матвій. - Скільки хочеш?

Озвучую суму і спираюся на стіл. Тут стає нічим дихати.

— Чого так мало? — складає руки на грудях. — Із документами проблеми?

— Ні. З документами все гаразд, — дістаю їх із сумки та кидаю на стіл. — Просто я хочу якнайшвидше звідси забратися, — кидаю розпливчасту фразу.

Але схоже Матвій розуміє, що до чого. Його обличчя освітлює широка посмішка, а очі лукаво примружуються:

— Все-таки йому це вдалося? О, він так переживав із цього приводу. Хотів без згоди схопити тебе не потягти додому того ж вечора.

— Ти про що?

— Про Арона! Це ти ж до нього хочеш поїхати?

— Це вже не твоя справа, Матвію, — криво посміхаюся. Все всередині передчуває зустріч з Ароном. Нема часу поставити хлопця на місце.

— Я не маю таких грошей зараз. Якщо ти готова до розстрочки, я радий ощасливити Вету та придбати це приміщення.

— На який час тобі потрібна розстрочка?

— Пів року. Не більше.

— Домовилися.

Віддавши Матвію ключі та документи, видихнувши я вирішую десь перекусити. Якоюсь мірою відсвяткувати. Я щойно поставила жирну крапку, розпрощавшись з минулим життям і перевернула сторінку. Тепер все із чистого аркуша.

Гладжу животик через одяг і підіймаю голову догори. З неба починають падати пухнасті сніжинки. Вони м'яко «цілують» мій ніс і щоки. Я посміхаюся від задоволення. Нарешті цей проклятий листопад позаду. Все скінчено.

Я не змінюю своїх смаків і, місцем для «святкування», вибираю старий-добрий й перевірений ресторан. Але я зовсім забула, що це не тільки моє улюблене місце і коли я помічаю потилицю Яніса, мимоволі уповільнюю крок. Ось зараз усередині щось коле. Мій найкращий друг сидить за «нашим» столиком у гордій самоті й чекає на своє замовлення.

Ніколи не вважала себе боягузом, але саме зараз мої ноги приросли до підлоги. Я не можу зрушити з місця. Боюся.

Я відчуваю сором? Ні. Це щось інше…

Докладаю всіх зусиль і роблю крок до нашого столика. Мовчки сідаю навпроти друга.

Яніс злегка здивувавшись складає руки в замок і підпирає ними підборіддя. Відвертається до вікна. Там, пухнасті сніжинки вже пустилися танцювати, встилаючи білим полотном промерзлу землю та дахи авто.

— Доброго дня, — біля мене з'являється нова офіціантка. — Я можу прийняти замовлення? Або вам потрібно кілька хвилин на вивчення страв?

— Їй те, що й мені, — чітко вимовляє Яніс, так і не обернувшись.

— Кава? Поки чекатимете замовлення? — сяючи білими зубами не вгамовується дівчисько.

— Так. Капучино. — Теж відвертаюся до вікна. Там і справді розігралася заворожлива дія.

Як виявилося, Яніс замовив собі мої улюблені страви. Невже він вже сумує? Вирішив замістити мою присутність моєю улюбленою їжею? Він же ненавидить трюфель.

Ми їмо в повній мовчанці. Навіть поглядами не обмінюємося, і коли Яніс несподівано заговорює, я мало не підстрибую на місці.

— Як усе змінилося за кілька місяців. Людині, яка терпіти не може зміни — це дико. А тепер й ти їдеш...

— Невже ти сумуватимеш за мною? — витираю куточки губ серветкою і прибираю тарілку убік. Сама спираюся на спинку стільця. — У тебе за кілька місяців з'явиться дитина. Тобі не до мене буде.

— До тебе теж буде дитина… Хто б міг подумати... І я не про те, що в тебе не могло бути дітей.

— Я тебе розумію, Янісе. Не варто виправдовуватися. Тепер діти можуть піти в один клас. Якщо ти, звичайно, переїдеш у нас.

До нас…

— Греція… ще одна подія не вкладається у голові. — Хмуро промовляє.

— Я люблю його, Янісе! — несподівано випалюю. Вперше вимовляю ці голосні слова вголос… і не Арону. — Я люблю твого брата і ти маєш рацію. Все дуже сильно змінилося за кілька місяців. А найголовніше — я почуваюся живою.

Яніс нічого не відповідає. Закінчує розмову на тому, що хоче особисто відвести мене до аеропорту. 

Це станеться незабаром. Моя б воля, я полетіла б прямо зараз.

***

МИНУЛО ТРИ ДНІ…

Яніс котить мою валізу, розповідаючи про погоду в Греції. За вікном уже лежать кучугури. Вчорашня хуртовина перетворилася на справжню зимову казку.