Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

Сумніватися в правдивості слів Αндреса не довелося. Вітер за його спиною посилився настільки, що дах на будинку навпроти тремтів від сили, з якою він дув.

Нас охопила паніка. Кожного по-своєму. Бабуся розгублено сіла на диван і обводила поглядом будинок. Еля заметушилася кімнатою, витягуючи старі сумки з-під раковини і кидаючи туди все без розбору. Речі, пакети з крупами, ванні приналежності. Я, беручи з неї приклад, так само почала упаковувати у валізу все своє, щоправда без біганини. Швидко, намагаючись не забути нічого важливого. Хоча важливого-то в мене й не було нічого, крім тимчасової довідки, що підтверджує особу, і зароблених грошей. Пабло ж, вибравши зовсім не слушний момент, підійшов до Андреса і, судячи з усього, хотів щось пояснити, тільки не встиг.

Αндрес настільки несподівано вдарив його по обличчю, що Пабло відсахнувся. Одним точним ударом розсік губу. Я прикрила рукою рот, а Еля ахнула, підбігаючи до друга, але той виставив уперед руку, зупиняючи її. Тильним боком долоні витер кров, і, спідлоба глянувши на Андреса, коротко кивнув головою. Ніби визнаючи провину. Я не очікувала від нього цього. Що завгодно - вибухнути нецензурною лайкою, кинутися з кулаками у відповідь, але не визнання того, що був не правий. Чесно кажучи, мені в якийсь момент хотілося зробити те саме, що щойно зробив Андрес. Але я не змогла б. Завдати болю тому, кому ти не байдужий... Хоча ні, змогла... Якби тієї миті не була настільки спустошена і розбита, можливо, вчинила б так само. Я зрозуміла це тільки зараз. Коли перший біль відпустив, і усвідомлення того, що я бачила Андреса не востаннє, трохи розвіяло страх. Він тут зараз. Не кинув. Приїхав, незважаючи на те, наскільки був злий - і це вселяло крихітну надію.

Пабло, не кажучи жодного слова, протиснувся повз Андреса, і хотів уже було вийти з дому, коли той несподівано запитав:

- Тобі є, де перечекати ураган?

Постать друга застигла на мить, а потім він буркнув:

- Знайду.

- Шукати потрібно просто зараз. Документи з тобою?

- Ні.

- Бери документи і все необхідне. У тебе п'ять хвилин.

Навіть зі спини було видно, як Пабло складно погодитися. Але хіба в нього був вихід? Ззаду Еля наполегливо твердила, що він поїде тільки з нами, а зовні - проливний дощ із вітром не залишав йому іншого вибору, як підкоритися. Він вискочив на вулицю і бігом попрямував у бік будинку. Я поспіхом допомогла Елі набрати пляшки з водою, яких у них виявилося штук десять, завдяки запасливій Доньї. "Стануть у пригоді", як відчувала вона. Андрес переніс у машину приготовану їжу і речі, не обмінявшись зі мною жодним словом. Нічого, я ще поговорю з ним. Якщо він буде поруч найближчим часом, я знайду можливість усе пояснити. У всякому разі, до вечора час є, хоча... Хоча... Господи, до мене тільки зараз дійшло...

- Α як же літак? - остовпіла я просто посеред кімнати, коли передавала свою валізу Андресу.

- Не думаю, що ти побачиш його найближчими днями. - Він потягнув валізу на себе, вириваючи її з моїх рук.

- Але як же? А батьки? - я метушливо витягла телефон із рюкзака і почала набирати номер мами, затиснувши телефон плечем. Еля вибігала на вулицю, заносячи пляшки до багажника, Пабло повернувся за кілька хвилин, теж із невеликим пакетом у руках. Невпевнений, наче не на своєму місці, він спочатку зайшов у будинок, потім вийшов. Потім знову зайшов, взявши каструлю з картоплею, і поніс її до машини. У мене ж у слухавці продовжував іти музичний виклик скайпа. Ну давай же, мамо! Відповідай! Скинула і набрала тата. Але і там, крім надокучливого сигналу, нічого не було. Гаразд, у машині ще спробую. Забігавшись, ми зовсім не помітили, що Донья так і продовжувала сидіти, не рухаючись. Коли все необхідне було упаковано, Еля підбігла до ліжка і схопила бабусю за плечі:

- Бабусю, збирайся! Потрібно йти!

Але Донья підняла на неї погляд, і ми всі побачили, як по її щоці скочується сльоза.

- Як я піду? Адже це мій дім, - пролепетала вона тремтячими губами.

Еля сіла поруч, обійнявши її за плечі, і притиснула до себе.

- Бабусю, ми будемо сподіватися, що все буде гаразд. Але нам самим потрібно рятуватися. Залишатися тут страшно.

- Я жила тут із самого дитинства... - немов не чуючи, бурмотіла бабуся, і мені стало так боляче за неї. Це мені легко - зібрати речі і втекти в інший притулок, але вона, крім цієї маленької похиленої хати, нічого в житті й не бачила. Це її притулок. Її крихітний світ, з якого зараз доводилося йти.

- Я знаю, abuelita! І я з тобою! Усе буде добре, я обіцяю! Просто повір мені, моя хороша! - твердила Еля, вставши і потягнувши бабусю за руки. - Потрібно поспішати!

На вулиці завив порив вітру, і Пабло, який заходив у будинок, похитнувся.

- Вітер посилюється, поїхали! - стривожено сказав він.

- Ходімо! - долучилася і я, обійнявши Донью Лопез. Вона слухняно пішла зі мною, поки Еля рвонула до тумбочок збирати її речі. - Не переживайте, будь ласка, будемо сподіватися, що з будинком нічого не трапиться! - намагалася підтримати її я.

Розуміла, що мої слова - пил, але так складно було відводити її звідси. Завжди молода, жива і бадьора, вона в одну мить постаріла і змарніла. Ми вийшли на вулицю, і мені довелося притиснути її міцніше, бо вітер справді дув неймовірно сильно. Свистів над головою, хитаючи старі дахи й міцне пальмове листя. Дощ боляче бив по обличчю, поки я підводила бабулю до машини. Хотіла посадити її вперед, але Еля не дала. Забрала її на заднє сидіння і сказала, що заспокоюватиме. Пабло, звісно, теж сів ззаду. Мені нічого не залишалося, як зайняти місце поруч із водієм. Андрес завів машину, і ми рвонули вперед, почувши тихий схлип Доньї. Деякі люди виходили зі своїх будинків, і, судячи з усього, так само збиралися йти. На руках у жінок діти і сумки. Чоловіки тягнуть якісь вози. Господи, хоч би вони встигли дістатися до якогось місця укриття. Якби можна було забрати їх усіх із собою, я б зробила це, не роздумуючи. Поки що не можна було сказати, яким ураган буде за силою, і кожен із нас сподівався, що обійдеться ось таким станом погоди, який вирував зараз... Але, судячи з того, яким напруженим був Андрес, сподівання були марними.