Читати книгу - "Новендіалія"

обриси житлових та службових корпусів, за ними — Картопляна Брама. Можна було би податися туди, але брама нині замкнена… Попереду — просвіт і вихід до тераси над мурами: відкрите місце, нема чого туди потикатися… Але якраз там, попри всяку логіку, виднілася темна фігура, що дозвільно простувала кудись уздовж замкових мурів.

Невідомо чому, але Лука навіть обурився з подібного глупства. Що це він, дурня клеїть? Чи, може, демонструє таким чином свою до них зневагу?

Роззирнувшись та не побачивши нікого поруч, хлопець припустив до тераси бігцем. Може, там який невідомий йому вихід? Чи, може, який придатний сховок?

Горган, проте, начебто не намірявся ні тікати, ані ховатися. Сягнувши тераси, Лука побачив, що той просто стоїть собі, притулившись до куртини та споглядає нічні краєвиди. Почувши Луччині кроки, він обернувся і насупився невдоволено.

— То вони тебе відіслали? Не могли кого кращого знайти?

Хлопець аж закляк з несподіванки.

— Ніхто мене не відсилав, — обурився він. — Я… я просто хотів був запитати дещо.

— Ну звісно, — буркнув Горган, повертаючись до милування містом. — Але перше скажи — з… з дівчиною твоєю все гаразд?

— Ага, — кивнув хлопець, так само припинаючись до замкових зубців. Краєвид і справді мав місце.

— Добре, — зітхнув проквестор. — Ну, то що тобі треба?

Лука забарився на мить, а тоді все ж таки не втримався — ну бо коли ж іще випаде нагода!

— Ви з Ненією… були, гм… були добре знайомі?

Горган пирхнув із якимось болісним гумором.

— О, певна річ. Ми мали намір побратися.

Лука заскочено завмер.

— Але… але чому ж тоді…

— Чому я стріляв? — Горган обернувся до нього, і відсвіт міських вогнів пофарбував половину його лиця в червоне, іншу залишивши в темряві. — Інакше вона би вбила мене. Inferi, які вже взяли чиєсь життя, більше не можуть спинитися.

Лука пригадав, як тяжко тому далася відмова від аніми Маркуса. Але він подужав себе, отже…

— А як так сталося, що ви, даруйте, е…

— Що я став inferi? — незворушно підхопив Горган. — Отак і сталося. Я не зміг пробачити собі її загибель.

— Але ж ви мусили!..

— Мусив. Але не повинен був.

Лука замружився. Навіть не хотілося думати, що би він сам зробив у подібних обставинах. О ні, не дай боже йому звідати такого вибору!

— А яким чином Вітій…?

Горган зітхнув.

— Та Вітій теж не повинен був так чинити. Його дружина була moribundi, і, попри свою ненависть до виробників анімул, він, замість знищити, потай зберіг одну для неї. Але вона відмовилась.

Лука смикнув плечима. Власне, жити, знаючи, що твоє життя куплене смертю дитини… Дуже весело.

— І тоді Вітій віддав її вам, — виснував він по роздумі.

— Віддав. Ну так, — кивнув Горган. — Радше, переконав узяти. Уже тоді він бачив, що в місті діється щось дивне. І я був йому потрібен.

Що ж, тут принаймні Вітій не схибив. Коли б не Горган, капці Магістрату настали би значно швидше.

— Вітій знав? Про наміри Маркуса?

Проквестор гмукнув.

— Ну, скажімо, мав підозри.

Так, ну нехай. Йому однаково уже не дорікнеш. Але цікаво інше…

— І як воно? В сенсі, жити з анімулою?

Горган обернувся до нього одним рвучким рухом.

— «Жити»? — ядуче перепитав він. — Про що це ти?

Лука відвернувся. Не слід було, мабуть, зачіпати цієї теми.

— Ну годі, — кинув проквестор, — давай, роби свою роботу.

Хлопець підкинув на нього розпачливий погляд.

— Ви певні?

— А які в мене варіанти? — дошкульно розсміявся Горган. — За якийсь час або мене замкнуть у карцері, або я не втерплю та заб’ю когось у темнім завулку. Краще би до того не дійшло, хлопче. Давай, зроби мені послугу. Маєш набої?

Лука дістав зброю і перевірив запас. Повільно скинув запобіжник. Підніс пістолета на рівень очей. І тоді, водночас немовби заслабнувши, опустив руки.

— А. Не можеш, — спостеріг проквестор. — Ну то… Запам’ятай це відчуття. Тепер ти засвоїв найголовніше.

Перш ніж хлопець встиг відзначити його блискавичний рух, він вихопив власну зброю, і, зразу ж, несподівано гучно, у замковій тиші гримнув постріл.

Це було не так, як Луці траплялося бачити раніше. Не було ані вибуху, ані чорної золи. Тільки спалах сліпучих іскор, неначе феєрверк.

І вже за мить порух вітру розвіює їх над чорного проти досвітнього неба гребінкою дракувських дахів.

POST SCRIPTUM

— А тепер, шановні гості… Ой, тьху, холерні, — реготнув Велько. — Зовсім мене забембали! Коротше, дивився, Луко, ось цей чудовий питецький заклад, який ніхто, крім мене, тобі не покаже.

Лука звів погляд на старезну дерев’яну вивіску, на якій готичною насічкою писало «Ignis et Aqua». Вогонь і вода, себто два начала, які вкупі давали дим та «вогненну воду» — незмінний предмет прагнень вечірніх гульвіс. Велько, проте, вів його сюди не за цим.

— Зверни увагу на завсідників, — тихцем порадив архіваріус, щойно вони вступили до корчми.

Справді, тутешній люд вартий був осібної уваги: середнього віку й старші чоловіки та дами, з очима ясними, наче блищики, вбрані так мальовничо, що починав брати сумнів щодо того, яке, власне, століття надворі.

— Вони тут всі, здебільшого, прихильники старовини, — пояснив Велько. — Цілком ненормальні. Але, бува, приносять на продаж чи обмін справді цікаві речі. Як антикваріат, вони, переважно, ніц не варті, але для мого архіву я тут вибрав уже не одного доброго симулякра.

Лука усміхнувся.

— Не попускає вас, еге ж?

Велько невиразно гмукнув.

— Ходи, замовимо щось. Тут, як не дивно, цілком прийнятний мід та морав’янка.

Велько мав рацію. Ну та, зрештою, архів — архівом, а він би не спинявся тут, коли б у «Вогні з водою» наливали абищо.

— Ну, то які в тебе новини? — спрагло відсьорбнувши медового питва, поцікавився він.

— Ой, та то такі новини… — відмахнувся Лука мимохіть, проте, починаючи щиритись. — Знову Франек приїздив, так ми із Ті заледве його випхали. Він же тепер у нас — зірка, і ніяк не може збагнути, що його цілодобові концерти — то не дармова розкіш, а безсоння та люті сусіди. Але він кумедний, та і «Голіардам» він, здається, до серця припав. Що ще?.. Ну, я думаю, може, до Університету податись — ну, на заочний. Треба ж іще колись на харч заробляти…

Велько зиркнув на нього понад бурштиновим сяйвом меду в келишку.

— А що б ти сказав на пропозицію повернутись?

— Повернутись — куди? — кліпнув очима Лука.

Нічний Магістрат, водночас позбавлений керівництва, якось непомітно втратив офіційний статус і, як наслідок, можливість діяти в межах закону. Його співробітники розійшлися, хто куди, і Лука,