Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Він глянув їй в очі й процідив:

— Мені потрібна угода з твоїм батьком. Союз. Я казав тобі — заради всіх нас.

Астарот стояв осторонь, схрестивши руки на грудях, його масивна постать відкидала довгу тінь на іржаву підлогу. Він слухав, його очі звузились, але в них проглядав інтерес — холодний, вичікувальний.

— І що ти пропонуєш, Сталкере? — гукнув він, голос пролунав гучно, розрізаючи тишу депо.

Герман ступив уперед, його рух був повільним, розважливим.

— Ворог мого ворога… — почав він, голос низький і спокійний, як завжди.

— …мій друг, — закінчив Максим, його погляд усе ще тримав Кіру. Потім він нахилився ще ближче й прошепотів їй, майже в саме вухо: — Ми всі в небезпеці. Повір мені.

Астарот затримав погляд на них трьох, його очі холодно вицінювали кожного — Максима, Кіру, Германа. У його погляді змішались насмішка й прихований інтерес, ніби він бавився ідеєю, але ще не вирішив, чи варто її прийняти.

— Друг? — протягнув він, слово повисло в повітрі, важке й іронічне. — Смілива заявка для того, хто щойно тримав пістолет біля скроні моєї дочки.

Максим не ворухнувся, його рука лишилась біля кобури — не погроза, а звичка Сталкера, що живе на межі.

— Це було необхідно, — відповів він спокійно, голос хрипкий, але твердий. — Як і все, що ми тут робимо.

Астарот хмикнув, його очі обійшли їх ще раз — повільно, ніби зважуючи шанси цього дивного союзу. Тиша стиснула депо, гнітюча й важка, як іржавий пил, що осідав на підлогу. Нарешті він заговорив:

— Доведи, що ми можемо бути "друзями", — його тон став гострішим. — Почни з того, чому ти взагалі тут.

Максим глянув на Германа — короткий кивок, мовчазна підтримка. Він глибоко вдихнув, збираючи думки. У голові вирували аргументи, але кожне слово зараз мало бути точним — Астарот не той, кого можна обдурити порожніми балачками.

— Удачі, — прошепотіла Кіра, її голос тремтів, але в ньому чувся відгомін надії.

Максим глянув на неї — коротко, без посмішки, але з ноткою визнання. Потім повернувся до Астарота.

— Ми тут не для бійні, — почав він, його голос різав тишу. — Ми шукаємо союзників. Ворог наближається, і якщо ми гризтимемось між собою, то станемо його здобиччю — усі до одного.

Астарот схрестив руки на грудях, його брова злетіла вгору з насмішкою.

— І ти думаєш, що Цитадель, Сталкери й Демони можуть сидіти за одним столом? — кинув він, його тон був скептичним, але очі блиснули цікавістю.

— Якщо хочемо вижити — так, — відрізав Максим. — Мені не треба твоєї любові чи довіри. Але об’єднані сили — це єдине, що дасть нам шанс не згнити в цьому пеклі.

Астарот повільно ступив уперед, його чоботи гупнули по платформі. Бандити навколо напружились, пальці на спускових гачках здригнулись, але ніхто не ворухнувся. Він кинув погляд на Кіру, потім знову на Максима.

— Ти хочеш, щоб я повірив, ніби Цитадель готова миритись із тими, кого роками топила в пилу? — Його очі звузились. — І що ти, Сталкере, станеш мостом між нами?

Максим не відвів погляду, його голос став рівним, але в ньому відчувалась сталь.

— Твоя дочка вже стала мостом між мною і тобою, — сказав він, кивнувши на Кіру. — Ти почув мене через неї. Чому я не можу зробити те саме між Цитаделлю й Демонами, якщо доведу, що нас чекає?

Кіра стиснула губи, її очі блиснули — подяка й тривога боролись у її погляді. Вона мовчала, але її напруга була відчутною. Астарот стояв нерухомо, його обличчя залишалось похмурим. Кілька довгих секунд він свердлив Максима поглядом, ніби намагаючись вирізати правду з його слів.

— Говори, — нарешті процідив він, голос низький і рівний, без попередньої насмішки. — Яка біда йде, що загнала вас до мого порога?

Максим кивнув — коротко, зосереджено. Це був поворотний момент, і він знав: зараз або ніколи.

— Ворог, із яким ми зіткнемось, не знає кордонів і не ділить нас на своїх і чужих, — сказав він, стежачи за Астаротом. — Він знищує й забирає все. Якщо не об’єднаємось, нас роздавлять по черзі.

Герман ступив уперед, його голос був холодним і точним, як постріл.

— Вони сильніші, ніж здаються, — додав він. — У них ресурси, час і план, щоб задавити кожного з нас поодинці.

Астарот опустив погляд, його пальці легенько стиснулись на ліктях. Він обвів очима своїх людей — мовчазних, насторожених, — а потім знову глянув на Максима.

— То ти пропонуєш війну? — спитав він, його тон став гострішим.

Максим похитав головою, його очі не відривалися від ватажка Демонів.

— Я пропоную час, — відповів він. — Союз дає нам шанс підготуватись і вистояти. Поодинці ми — трупи. Разом — ще можемо поборотись.

— Якщо ти брешеш… — почав Астарот, його голос став тихим і загрозливим, але Максим перебив:

— У мене немає часу на брехню, — різко кинув він. — І в тебе теж.

Він повільно підійшов до сходів, що вели до платформи Астарота, тримаючи руки на виду — долоні розкриті, без погрози. Кожен крок гудів у тиші, іржаві дошки скрипнули під чоботами. Він зупинився на першій сходинці, його голос пролунав рівно, без тіні сумніву: