Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

- Давайте для початку пообідаємо, - запропонував Імара. Ми йшли години три, добре встигли зголодніти.

- Тут? – здивовано запитала я. Не знаю як у хлопців, а мене від цього місця кусок в горлі застрягне.

- Краще дійсно вийдемо з зони, - підтримав мене Вальдегор. Схоже він також відчував небезпеку цього місця. Он як ніздрі ходять.

***

В приміщені одноповерхівці було абсолютно порожню. Навіть дошки з підлоги зірвані, рами з вікон вийняті, а дах знятий. На черзі були стіни. Над вежею також добре попрацювали мародери.

- Я знайшов пластини тут, - сказав Леорі махаючи на нішу, яких було багато в підвалі вежі. – Їх тут ціла купа лежала. Якого хочеш кольору. Але як бачиш всі розібрали більш розторопні шукачі.

В підземелля ризикнули спуститися вчотирьох, залишивши Рівіса з Імаром спостерігати за зоною. Раптом вона почне зникати, а ми не встигнемо її залишити.

- А сама вежа належить цьому місцю? – запитав Гор, ретельно простукуючи стіни.

- Ні. Вежа з будинком належать зоні, - відповів хеда.

- Он як.

Глухий стук привернув увагу всіх присутніх. Вальдегор стукнув по сусідньому камінцю. За стіною порожньо.

Вибити декілька камінців для Леорі не склало складності. Одне заклинання й готово, перед нами ще одні сходи вниз.

Знайдене сховище нагадувало лабораторію чи майстерню. Полиці зі склянками, бляшанками, камінцями, рудою та деревиною. Шматки якихось пристроїв лежали поряд з інструментами. Довгий стіл заставлений посудом, горілками, приладдям та списаними папірцями, які від дотику розсипалися.

- Цікаво, а чого вона розташована так глибоко під землею? – запитала я беручі зі столу прозору призму в металевій оправі.

- Ховалися від жерців, - відповів Вальдегор намагаючись при цьому прочитати хоча б одну замітку, чорнила давно втратили колір.

- Скоріше за все, ти маєш рацію. Це зараз можна відкрити магічну крамницю, а до початку війни за таке спалювали живцем, - додав Леорі. – Я піду нагору. А ви?

- Я лишусь тут. Може знайду чогось цікавого.

- Мабуть, також піду на свіже повітря. Тим паче може хлопці також хочуть тут пошукати щось цікаве, - сказав Вальдегор й разом з другокурсником залишив приміщення.

Рівісу тут не знайшлось нічого цікавого, того разом з Імаром ми провозилися до заходу сонця. Сиділи б й довше, але нас покликали на вечерю.

01.10.157р.

Околиця Маг-Рівіка

Вранці прокинулась від звуків брязкоту метала, а визирнувши з намету, побачила двох напівроздягнених хлопців розважаючи двох інших спарингом. Не дивлячись на те, що вночі вдарили приморозки, складалось враження, що їм не холодно.

- Хто виграє? – запитала я у Рівіса.

- Вальдегор. Спочатку йшли на рівних, але Леорі не витримує темп, почав видихатися.

І чому я не здивована? Мабуть, згадала слова Філла, що якщо буде дуель між цими двома, то вампір виграє. І дійсно, ще декілька хвилин, й Леорі втратив свого меча, який приземлився майже у моїх ніг.

- Доброго ранку, - привітався зі мною посміхаючись вампірчик. – Ти вже вмилася? Готова до тренувань?

- Я, мабуть, сьогодні пропущу, - не хотілося ганьбитися на очах сторонніх. – Краще піду, поплаваю.

Підхопивши рушник, я пішла до невеличкого струмка, розташованого недалеко від нашого табору, в якому не тільки не можливо плавати, а й втопитися, настільки дрібний він був.

***

Зону вирішили залишити о півдні, попередньо ще раз обстежив лабораторію та ретельно замаскувавши прохід. Але не встигли ми й кроку зробити, як небо затягло важкими хмарами та нас накрило холоднючою зливою. Ховатися довелось в вежі, лише тут був хоч якийсь дах. А від спроби розігнати за допомогою заклинання, мене відмовив Леорі. Від води несло магією спостереження. Я, грішним ділом в першу чергу подумала на декана, йому міг запросто ляпнути Віткар, куди мене біса понесли. Але на це заклинання дивно реагував Вальдегор. Він тихенько гарчав, а його червоні очі аж світилися, чим лякав другокурсників. Хлопці страх ретельно переховували, але я його відчувала.

- Я скоро повернусь. Лише дещо перевірю, - сказав вампір, й не чекаючи зайвих питань, чи заперечень вискочив з вежі.

Поступово злива посилювалась, а блискавки все частіше освітлювали небо. В повітрі з’явився новий неприємний запах, від якого в мене з очей побігли сльози. А ледь чутний гул посилився настільки, що його почули всі.

Відчуття небезпеки охопило мене. Я підскочила до виходу з вежі, та почала озиратися в пошуках загрози.

- Ята, - звернувся до мене стоячий поряд Леорі, - Самідір обернувся вовком з рогом, а в тебе на шиї з’явилася луска. Що відбувається?

- Небезпека.

- Яка? Звідки?

- Не знаю. Ще й Гор не повертається. Не подобається це мені.

- Ходімо на розвідку. Та стій, зараз на нас накину заклинання не промокання, - схопивши мене за руку, зупинив хеда.

- А он і Вальдегор, - відвернув нас голос Імара. – Що він робив в будинку?

- Це не Гор, - дістаючи лук зі стрілами з браслету, відповіла я.

Леорі також не відводячи очей від незнайомця замотаного в плащ, дістав свій меч.

- Стій! – викрикнула я натягуючи тятиву. – Хто ти?

Незнайомець зупинився, але не завмер. Те, що прийняла за плащ, насправді опинилися крилами, після розгортання яких змогла добре роздивитися гостя.

Він більш нагадував двометрову мураху. Шість лап, жало та дуже схожа голова, особливо очі й щелепи. Лише більш кремезний.

- Ларгінець, - тихо промовив Леорі.

- Хто? – перепросила я.

Мені не подобався стан хлопців. Налякані, наче приречені на смерть.

- Нижчий демон. Його неможливо вбити. Від нього неможливо сховатися. Наша єдина перевага – кількість. Може вдасться поранити настільки, що він не буде здатен нас переслідувати.

Наче цитуючи підручник відповів хеда.

- Це ми ще подивимось. Чи ти вже готовий помирати? – запитала я ховаючи лук.

- Це божевілля, але просто так не віддам своє життя, - запевнив мене він.

- Але помолитися не завадить, - додав Імар, бо з будівлі вийшло ще двоє демонів.

- Можеш й помолитеся, а я бачу чудовий привід розважитись. То ти кажеш його не можливо вбити?

- Можна, але не магією, - відповів Леорі.

В моїй крові гуляло дике й перворідне бажання полювання. Хотілося обернутися повністю й розірвати на шматки цих тварюк. Приятелі на мене дивились як на божевільну. Ще б пак. Замість того, щоб