Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

- З чого ви взяли, що обрані? – ледь стримуючи сміх, запитала я.

- Ерл Хорлінгтон нам про це розповів.

Ось тут я не втрималась та розсміялась, бо ерл Хорлінгтон був вигаданим персонажем п’єси, а також багатьох місцевих байок та анекдотів. Якийсь жартівник скористувався тим, що ці придурки чужинці та нарозповідав казок.

- Чого регочеш, як кобила? Намагаєшся відповідати своєму зовнішньому вигляду?

Я на останні слова майже не образилась, тому й не розповіла про те, що їх обдурили.

- Це все? Чи ви ще якесь звинувачування вигадали?

- Так, є. Вчора ти завадила здобути перемогу над… Жебрак-аристократ, теж мені поважна персона.

- Ти програв раніше, аніж вирішив вдарити в спину. Раджу ще раз обміркувати слова декана. А якщо не запам’ятав, то він з задоволенням їх повторить, - хотілося якомога швидше закінчити цю розмову, бо починала злитися. А це погано. Вибуху емоцій не передбачається, а от бійка – легко. Я вже ледь стримуюсь, щоб не заїхати по цих нахабних пиках.

- Не тобі читати нам моралі! – закричав Конн. Його обличчя почервоніло від гніву. – Ми чули, чим ти займаєшся для оплати навчання.

- Здивуйте.

- Працюєш повією в порту.

- Даю тобі тиждень, щоб знайти хоча б одного свідка такої поведінки. Він повинен буде на артефакті правдивості засвідчити, що платив гроші Яті за послуги. Якщо не знайдеш, буде друга дуель, але вже на мечах та до крові. Чи до смерті.

Віткару вдалось зненацька застати звинувачувачів. Але ті не розгубилися.

- Та хоча б зараз! – викрикнув Феттер.

- Свідок чи дуель? – спокійно запитав менталіст.

- Дуель звісно!

- Тобто, свідка, що підтвердить твої слова немає? Того й мелеш язиком як бабця на базарі.

Від цих слів Конн почервонів ще більше. Бран його ледь стримував від бійки.

- Ми приведемо клієнтів цієї дівки, - пообіцяв О'Тіллі. – А ти у відповідь прилюдно попросиш вибачення.

- Можу навіть вірш скласти, - розсміявся Віткар. – Але на коліна вставати не буду.

- Й не треба.

Вони пішли сперечаюсь між собою, а ми лишились.

- Слідкуєш за мною?

- Майже. Повз проходив.

Так і повірила.

- Даремно ти вліз, - не втрималась, та зробила зауваження.

- Може й так. Але моє сумління підказує, що не даремно. Про те, що саме ти є спостерігачем, дізнався в кінці літа. А до цього не знав й просто хотів заприятелювати. Мені дійсно шкода, що ти тепер вважаєш мене ворогом.

Він дійсно за це турбувався. Так щиро, що мені його стало трохи шкода. Добре, не дуже трохи.

- Нащо ти взагалі в той орден вступив?

- Сам не знаю. Захотілось довести, що я з себе представляю дещо більше аніж просто байстрюк аристократа.

- Й кому ти це доводив?

- На першу чергу собі.

- Допомогло?

- Майже.

- Хочеш дійсно допомогти?

- Ти нарешті погодилась, що тобі потрібна охорона?

- Ні. Не з цим. В мене є питання, а бібліотеці відповіді не завжди є.

- Хочеш отримати власного шпигуна?

- Шпигуна?! Можна й так сказати. То що скажеш?

- Добре. Й що хочеш від мене почути?

- Багато чого, але не сьогодні. Я повідомлю тобі про зустріч.

- Тоді до зустрічі.

- До зустрічі.

Хлопець пішов, а я замислилась: що саме я хочу почути? Думки стрибали одна перед одною. Треба скласти список. Та порадитись з друзями.

32.09.157р.

Маг-Рівік

Бібліотека була одним з не багатьох місць де можна було сховатися від дратівливої уваги учнів. Віткар не тільки розповів всім про своє парі з чужинцем, але й про її причину, й тепер задоволений ходив по коридорах школи. Мені звісно захотілось його сяючу пику трохи запорошити, мовляв "А якщо знайдуть?", але цим питанням мене випередила Олдрі. На що блондинчик навіть не замислюючись відповідав: "Я впевнений в тому, що не найдуть, як і в тому де сьогодні провів ніч". Жарт жартом, але така відповідь була схожа на зізнання у спостереженні за мною.

Але в бібліотеці сьогодні було шумно не через суперечку. Центром уваги став Леорі. Хлопець хизувався артефактом, здобутим в аномальній зоні, що нещодавно з’явилася недалеко біля Маг-Рівіка.

Такі зони досить часто виникали по всьому світу, й багато шукачів пригод ходили до них в пошуках скарбів чи вражень. От і Леорі сунувся туди вчора з друзями.

Не втримавшись, я підійшла ближче, щоб подивитися на трофей. І яким було моє здивування, коли хлопець тримав в руках тонку, прозору пластину зеленого кольору, списану тими ж знаками, що ми знайшли в Гаяв-Току.

Відвів хеда в бік, я попросила його розповісти про місце, де знаходиться зона. Розповідати другокурсник не став, але натомість пообіцяв його показати, бо сам хотів ще раз до нього сходити, якщо воно безумовно буде ще на місті. Домовившись обговорити завтра всі деталі, ми розійшлися по кутам бібліотеки.

35.09.157р.

Околиця Маг-Рівіка

Позіхаючи, охорона випустила нас навіть не перевіряючи документи й наш невеличкий загін, швидко перебираючи ногами, висунувся на північний схід, до невеличкого села під назвою Лешивка. Компанія складалась з самого Леорі, і його друзів: Рівіса, який мріяв стати цілителем, та Імара що навчався на големщіка. А також мене, Самідіра та Вальдегора. У вампіра якраз був черговий вихідний для самостійного навчання, тому він вирішив витратити його на дослідження.

З вампіром другокурсники вже встигли познайомитися, коли на святі квітнення танцювали біля вогнища на площі, того якого поява не викликала незадоволення. Головне щоб вони не дізналися про расу.

Аномальна зона захопила покинуту вежу з одноповерховою спорудою. З першого погляду нічого незвичайного в око не впадало, та наблизившись помітила як повітря навколо споруди мерехтіло, а іноді навіть іскрило.

- Як бачите, загрози тут немає. Як і шукати чогось нового. Тут вже побували всі, від селян до магів, - сказав Леорі перетинаючи межу.

Я ризикнула піти слідом. Дихати під куполом було трохи важче, але особливого дискомфорту не відчувала. Саме повітря було наповнено запахом попелу та гарі, начебто тут нещодавно була пожежа.

- Я ж тут не заради мародерства. Мені цікаве саме місце, - запевнила я прислухаючись до своїх відчуттів.

Трохи сильніше аніж завжди стукало серце, від чого тиснуло в грудях. По шкірі бігали "мурахи", а вуха уловлювали