Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

- По одному на нас, й один на вас. Впораєтесь? Дір, ти готовий?

- Гаррррр, - було мені відповіддю.

- Стій, - крикнув моїй спині Леорі та запізно, я вже наблизилась до першого демона.

Ларгіньці часу не витрачали, та втрьох накинулись на мене дістаючи зброю, довгі списи.

Й почалося.

Один з демонів одразу перекинувся на Діра. Але фамільяра не так просто було дістати. Той за лічені секунди міняв облік з вовка на білку мутанта, та назад тим самим уникаючи атак. Увагу ще одного вкрав хеда з друзями.

Те, що з першого погляду прийняла за панцер, насправді виявилось обладунком на якому мої пазурі залишали не глибокі подряпини. Діставати мечі не було сенсу, вони навряд завдадуть більше шкоди. Що там Леорі казав? Вбити можна, але не магією. Того я намагалася дістатись голови та просто її відірвати. Без голови ніхто не живе.

Несподіваний викрик Імара відвернув увагу на хвильку й того проґавила як мене схопили за ногу, а після чого жбурнули. Не знаю куди саме мене хотів закинути демон, але перелетівши стіну опинилась в будівлі, добре що дах був відсутній, та побачила те чого не очікувала. Портал! Й не просто портал, а стихійний, від чого й нестабільний. Він наче весь складався з чорного диму та блискавок. А з нього виходило ще два демони.

Все. Терпець увірвався. Пазурі при повній трансформації більш міцні та довгі. Та й вогнем плюватися зручніше.

Дракон став несподіванкою для демонів. Не приємною несподіванкою. Я добре відчула їх стурбованість. Але не наляканість. Шкода. Може замість бійки вони б повернулися туди звідки прийшли, щоб уникнути поразки.

Першим, що я зробила після перетворення, це випустила струю вогню. А за нею ще й ще, перетворюючи простір на суцільну пожежу. Навіть дощ не міг її загасити. Добре, що вогонь не шкодив мені, я навіть не відчувала жару, того з легкістю маневрувала між охоплених полум’ям демонів, які корчились від болю, та відривала їх голови. Не знаю як в підручниках, але в реальному бою не такі й невразливі ці ларгінці. Впоравшись з останнім, добре, що з порталу більше не лізли, бо його вже не було, я вибралась з будівлі. Та завмерла на порозі.

Три демони, що встигли вийти на двір, мертвими лежали на землі, а над ними стояв весь забруднений в крові Вальдегор. Зі скрученими, наче в судомі, пальцями на правій руці, яку він направив на компанію другокурсників, наче чаклував на них. Поруч з непритомним Імаром, що сплавав кров’ю, сидів Рівіс, а ледь тримаючись на ногах Леорі погрожував Гору мечем. Самідір же знаходився біля входу, не ризикуючи зайти в вогняну пастку.

- Дракон! – голосно викрикнув наляканій Рівіс тикаючи в мене пальцем.

Леорі перевів напрямок свого меча в мій бік, намагаючись вирішити хто представляє більше загрози: вампір, чи дракон.

- Опусти меч, й дай оглянути Імара, - промовила я після наближення до хлопців. Вміння розмовляти у вигляді дракона з кожним разом було все краще і краще. Тому мене мали добре зрозуміти.

- Ята?! Це ти? – здивовано запитав другокурсник, все ще не ризикуючи опустити меча.

- Я. А ти хто думав? Головний в лусці? Й припини погрожувати Вальдегору.

- Він вампір.

- То й що! Декан, наприклад спокійно прийняв цю інформацію. Навіть розмірковував, як його офіційно до школи прийняти. Тому опусти зброю й дай оглянути Імара. Я навіть звідси чую як його серцебиття слабне.

Леорі обернувся, щоб отримати підтвердження моїм словам. Рівіс, хвала силі, не став спростовувати.

- Моїх знань не вистачає, - тихо сказав майбутній цілитель, ніби вибачаючись за свою недосвідченість.

Хеда меч опустив, а Вальдегор одразу кинувся до пораненого.

- Я довго не зможу тримати його в цьому світі, - звернувся вампір до мене.

- Що ти пропонуєш?

- На вампіра перетворити не дам, - вліз Леорі.

- Я й не зможу. Потім поясню чому. Мені потрібна кров. Кров дракона.

Це мене збентежило, але я частково трансформувавшись прибрала луску з обличчя.

- Я готова, - й повернулась до майбутнього бойовика.

- До чого? – не розуміючи про що йде мова, запитав Леорі.

- Єдиний спосіб отримати мою кров, це розбити мені носа.

Хлопець розгубився.

- Я не можу цього зробити.

- Ти хочеш, щоб ми урятували життя Імара? Тоді бий.

Хоч я й не мазохіст, але життя має стояти на першому місці. Леорі вагався, Гор був зайнятий підтримкою життєдіяльності, Рівіс сам потребував допомоги. Плюнувши на цих лицарів, я прибравши луску з лівої руки вирішила саму себе подряпати. На здивування вийшло з другого разу й одразу підставила рану до рота вампіра. Загрози, що друг вип’є всю кров не було, рана затягувалась майже на очах. Але цих краплин вистачило щоб відновити резерв, витрачений на знищення демонів.

- Не заважайте, - тільки й сказав вампір та узявся за зцілення.

Ми й відішли.

- Декан дійсно знає про нього? - пошепки запитав хеда.

- Так. Він разом з Німідором на початку осені перевірили й відпустили. Звісно про те, що Гор вампір радили приховати незважаючи на те, що по Маг-Рівіку ще одна вампірша гуляє. Мовляв для простих розумних і її вистачить, доки не звикнуть.

- А хто ще знає про нього правду?

- Філл та Улла. Ще Террі, - про Віткара не стала згадувати.

- Це твій друг ельф?

- Так.

На цьому розмова згасла, й надалі ми в тиші спостерігали як Вальдегор чаклує. Як його руки наче метелики пурхали над тілом Імара. Як сила вампіра, ледь помітне свічення, переходила від нього до пораненого. Як серцебиття все більш рівномірно б’ється в грудях. Дощ тим часом припинився, а хмари почали розходитись.

- Зараз він спить. А коли проспиться буде як новенький. Кого наступного підлатати? Рівіс?

Й не чикаючи дозволу почав зцілювати чергового пацієнта. Наступним був Леорі, на мені ж вже жодної подряпини не було.

Очікуючи поки Імар прийде до тями, я з Вальдегором вирішили перевірити будівлю де перебував портал. До нас також приєднався Леорі. Самідіра ж ледь вмовила залишитись, охороняти зовні.

Всередині було два обгорілих тіла, а самі стіни трималися лише дивом. Від порталу не залишилось й сліду.

- Про що думаєш? – запитав Вальдегор.

- Про декана. Розповісти про те, що тут відбулося, чи замовчати?