Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

— Нічого не вдієш, читайте, Тарасе Тихоновичу, — сказав суддя, невдоволено звертаючись до секретаря, а ніс його якось мимохіть понюхав верхню губу, хоч завжди робив це тільки з великого задоволення. Таке свавільство носа завдало судді ще більшої досади. Він вийняв хусточку і змів з верхньої губи всю табаку, щоб скарати його за зухвалість.

Секретар, після звичайного свого приступу, до якого він завжди вдавався перед тим, як узятися до читання, цебто без допомоги кишенькової хусточки, почав звичайним своїм голосом вичитувати таке:

— «Просить дворянин Миргородського повіту Іван Никифорів син Довгочхун, а про що, те стоїть у пунктах:

1) Через ненависну злобу свою та явну ворожнечу, дворянин самоіменований, Іван Іванів син Перерепенко, всякі капості, збитки та інші єхидненські і страхітливі речі проти мене чинить, і вчорашнього дня після полудня, як розбійник і тать, з сокирами, пилками, долотами та іншим слюсарським знаряддям вдерся вночі на моє подвір’я і у власний мій хлів, що міститься на оному. Власноручно та огидним способом його порубав. На що з мого боку я не подавав жодної причини для такого протизаконного та розбишацького.

2) Оний же дворянин Перерепенко важиться навіть на життя моє і до 7-го числа минулого місяця, криючись з цим наміром, прийшов до мене і почав по-приятельському та хитродумно виманювати в мене рушницю, що була в моїй кімнаті, і давав мені за неї, з властивою йому скнарістю, багато негодящих речей, а саме: свиню буру та вівса дві мірки. Але, наперед догадуючись про злочинний його намір, я намагався всіма способами від того відхилити його, та оний шахрай і мерзотник Іван Іванів син Перерепенко вилаяв мене по-мужичому і з того часу до мене криє в серці ворожнечу непримиренну. До того ж оний не раз згаданий несамовитий дворянин і розбійник Іван Іванів син Перерепенко і роду пресоромітного: його сестра була на весь світ відома повія і пішла за єгерською ротою, що стояла п’ять літ у Миргороді; а мужа свого записала в селяни. Батько та мати теж були люди пребеззаконні і п’яниці обоє, яких світ не бачив. А що вже згаданий дворянин і розбійник Перерепенко, то він своїми скотоподібними та догани вартими вчинками перевершив увесь свій рід, і, вдаючи з себе благочестивого, купається во гріхах та в мерзоті. Постів не додержує; бо напередодні Пилипівки сей боговідступник купив барана і другого дня звелів зарізати своїй беззаконній дівці Гапці, тим одмагаючись, ніби йому на той час потрібен був лій до каганців та на свічки.

З тих причин прошу оного дворянина, яко розбійника, святотатця, шахрая, викритого вже злодія та грабіжника, в кайдани закувати та до в’язниці чи державного острога одправити і там уже з розсуду свого, позбавивши чинів та дворянства, добре барбарами шмарувати[149] та в Сибір на каторгу по потребі заслати, витрати та збитки наказати йому виплатити і на це моє прошеніє присуд учинити. До прошенія цього руку приклав дворянин Миргородського повіту Іван Никифорів син Довгочхун».

Як тільки секретар кінчив читати, Іван Никифорович взявся за шапку й уклонився з наміром іти додому.

— Куди це ви, Іване Никифоровичу? — казав йому вслід суддя. — Посидьте трохи! випийте чаю! Оришко! чого ти стоїш, дурна дівко, та переморгуєшся з канцеляристами, біжи, принеси чаю!

Та Іван Никифорович, з переляку, що зайшов так далеко від дому та попав був у такий небезпечний карантин, встиг уже пропхатись крізь двері, промовивши: «Не клопочіться, я охоче…» — і зачинив їх за собою, залишивши у великому подиві все присутствіє.

Робити було нічого. Обидва прошенія були прийняті, і мала розгорітися дуже поважна справа, як одна непередбачена обставина додала їй іще більшої цікавості. Коли суддя вийшов з присутствія в супроводі підсудка та секретаря, а канцеляристи пакували в мішок принесені прохачами кури, яйця, окрайці хліба, пироги, книші і таке інше, — саме тоді бура свиня вбігла до кімнати і вхопила, всім на диво, не пирога чи там скоринку хліба, а прошеніє Івана Никифоровича, яке лежало на столі скраю, звісившись листками донизу. Вхопивши папір, бура льоха втекла так прудко, що жоден з канцелярських чиновників не міг її догнати, хоч і почалася киданина лінійками та каламарями.

Ця надзвичайна подія викликала страшенну метушню, бо ще з паперу того навіть не списали копії. Суддя, а певніше сказати його секретар та підсудок, довго обговорювали таку нечувану обставину; і вирішили нарешті вдатися з відношенням до городничого, бо слідство в тій справі стосувалося більше міської поліції. Відношення за № 389 надіслали до нього того ж таки дня, і з цього постала досить цікава розмова, про яку читачі можуть довідатися у подальшій главі.

Глава V,

Де викладено розмову між двома шановними в Миргороді особами 

Як тільки Іван Іванович упорався зі своїм господарством і вийшов, за звичаєм, полежати у піддашші, побачив він, на превелике собі диво, ніби щось червоніє у хвіртці. Був то червоний обшлаг городничого, що так само, як і комір його, одполірувався і перетворився скраю на лаковану шкіру. Іван Іванович подумав собі: «А це не зле, що прийшов Петро Федорович поговорити», — але дуже зчудувався, побачивши, що городничий ішов дуже швидко і вимахував руками, а це траплялося, звичайно, з ним дуже рідко. На мундирі в городничого сиділо вісім ґудзиків, а дев’ятий як одірвався під час процесії, коли церкву святили, а тому буде два роки, так до цього часу десяцькі і не можуть його знайти, хоч городничий на щоденному рапорті, коли рапортують йому квартальні наглядачі, раз у раз питає, чи не знайшовся ґудзик. Оті вісім ґудзиків були посаджені в нього таким способом, як баби садять квасолю: один праворуч, другий ліворуч. Ліву ногу було йому прострелено під час останньої кампанії, і тому