Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

— Я стягав?

— Ти ж тепер Вікторин Богуш, — холодно сказав котяра. — А Богуш податок стягав, хоча кайзер заборонив це ще в минулому сторіччі.

— Чому ніхто мені про це досі слова не сказав?!

— А для чого? Дохід від того податку майже ніякий, хоча не для одного безземельного хама то, мабуть, не було аж так мало. Не хотів тобі, мабуть, уповноважений голову морочити. Усі знають, що ти тут мінеральні води разом із тим диваком Дітлем вивчаєш. Ну, і Лоза не хотів зав’язувати ближче знайомство з вербовою гілкою, особливо коли віє гірський вітер.

— Але я не про те. Чому ніхто мені не сказав, що податок незаконний?

— Законний, незаконний… Чим був би двір, якби все по закону робилося? Хоч би й сам кайзер наказав ліквідувати панщину, то двори на те чхати хотіли.

— Зараз до Лози напишу, щоб усі незаконні повинності ліквідував.

— Пиши, пиши. Накажи йому хоч би й хлопів розкріпачити. Дізнаються Седлиськи і Смажова, як ти перед Шелею своїми оксамитними штанами трясеш. — Замазура узявся вилизувати зад. Вилизавшись ретельно й з усіх боків, накрився хвостом і заснув.

Вікторин Богуш вдивлявся у вогонь, який тріщав у каміні. Сидів так дуже довго, бо невідомо коли настав світанок. Сіро-блакитне світло витягало з темряви меблі й речі, безпечні й знайомі. Шафа, чеський годинник із зозулькою, секретер, де він писав листи до Нікодема, а на ньому стоси книжок, позичених у Дітля, спокійних, нудних книжок про геологію і мінеральні води. Замазури не було — ані в котячому вигляді, ані у вигляді півня, ані в жодному іншому.

У світлі дня пан Богуш вирішив зробити те, що зазвичай роблять люди, коли на обрії їхнього життя з’являється загроза зміни, наче грозова хмара: вирішив не робити нічого. І дуже сумлінно не робив нічого протягом кількох наступних років.

LI. ПРО ДВА ПАЛЬЦІ

Повідають, що того дня яскраво світило сонце, пахнув бузок, а в кронах тополь співали дрозди. Травень.

Сташек Шеля саме рубав дрова, коли під хату під’їхали дворові. Кількох він знав, то були хлоп’яги, старші від нього на кілька років, рослі й охочі до бійки нероби зі Смажової, Седлиськ, Кам’яниці й решти Богушевих володінь. І кульгавий Михаїл з ними. Наглядач напер на хлопця гнідим конем, аж Сташек мусив відступити. Дворовий якийсь час міряв поглядом молодого Шелю й жував тютюн.

— Коней не маємо, — сказав Сташек так зухвало, як тільки міг, хоча кістляві коліна стукали в нього одне об одне.

— Іди по батька, — коротко кинув Михаїл.

— Батька немає. — Сташек не спускав з нього своїх вузьких, вічно напухлих очей.

Він боявся, звісно, що боявся — минулого року на його очах Михаїл замордував палицею наймита, який недостатньо жваво брався до роботи; замордував холоднокровно, без злості. Але Якуба теж боявся, бо в Якубі дрімало щось страшніше, ніж десяток Михаїлів; ну, і Якуб жив у згоді з чортами, а крім того був його батьком. Названим, певна річ, але батько — то батько.

— Я не питаю, гівнюче, чи батько дома, чи срома. Я кажу тобі, щоб ти по нього пішов, — сказав наглядач дуже спокійно.

— Що ти мені сина страшиш? — Якуб Шеля вийшов із хати, поправляючи штани, бо якраз скінчив грати свою жінку. — Мене спробуй налякати.

— Пан тебе гарно запрошують. До себе.

Якуб глянув у бік смажовського двору. Останні роки він жив тут при Никодемі Богуші як його стельмах, і взамін за цю роботу пан Нікодем подарували йому для проживання один із чотирикутників, тобто квадратних будиночків, де мешкала найближча дворова служба.

— Скажи панові Нікодему, що ті колеса до екіпажа будуть готові найпізніше післязавтра. Мастило мусить висохнути, — Шеля вказав підборіддям в керунку майстерні.

Михаїл який час пережовував у роті тютюн. А тоді нарешті сказав:

— Не до смажовського двору тебе кличуть. До Седлиськ підеш. Вельможний пан дідич Вікторин із санаторію повернулися. І бажають тебе бачити. Чимшвидше. І навіть вже.

Тож вирушили. Слуги на конях, Шеля пішки. Всю дорогу до Седлиськ не озвався ані словом, хоча парубки його зачіпали. Парно було й спекотно, тож давали Якубу вино, змішане з оцтом, але він не хотів пити. Сташек Шеля йшов за ними оддалік, а Михаїл вдавав, що не помічає його.

До Седлиськ дісталися, як була найбільша спека. Навіть самотня груша й лопухи під плотом неначе скулились, аби тільки уникнути безжального сонця.

Вельможний пан Вікторин Богуш чекали в кабінеті, в прохолоді дому, що пахнув старим деревом. До приміщення входили з великих сіней. Кімната мала два вузькі вікна зі східного боку й тому ніколи не нагрівалася. Якуб Шеля увійшов всередину, як уві сні; Михаїл одразу за ним.

Книжок стало більше від часу, коли Якуб урядував тут кілька років тому. Видно, цей новий Вікторин належав до тих безнадійних диваків, які не тільки купують книжки, а ще й марнують життя на їх читання. Зовсім як Нікодем Богуш. Нікодема Шеля зневажав, ще коли сам був Вікторином; але Нікодема зневажали всі Богуші, навіть його батько.

Вікторин Богуш, пан молодий молодістю трохи вже зужитою, трохи вже роздобрілий і блискучий, як залишене на сонці масло, озвався перший.

— Сідай, — і показав Шелі на крісло.

Шеля залишився стояти. Вікторин зітхнув і посунув у бік хлопа скляний глек з водою, в якій плавали гілочки м’яти. Запах тієї м’яти виповнював увесь кабінет.

— Випий. Дорога зі Смажової втомлює в таку спеку.

Шеля відхаркнув і плюнув у глек. Михаїл ворухнувся в кутку, але Вікторин заспокоїв його жестом.

— Не хочеш, то не пий.

Довго міряли один одного поглядами. Справді довго.

— Ти знаєш, і я знаю, — знову почав Богуш. — Крім нас, ніхто не знає і ніхто цьому не повірить, навіть ксьондз на сповіді.

— Мені не треба, щоб мені вірили, — буркнув Шеля. — І сповідатися не маю в чому. Віддай те, що моє. Віддай мені моє життя, хаме.

— Вельможний пане, так не можна. Дозвольте набити морду цьому псові, щоб не гавкав.

— Заспокойся, Михаїле. — Вельможний пан знову звернувся до Шелі. — Я тебе не для того покликав, щоб ти на мене гарчав. Для гарчання я маю більше причин, ніж ти, бо ти гнобив мене все життя. І Старого Мишку конем тягнув, аж він помер від того. А Мишка був мені як батько.

Якуб Шеля лише знизав плечима.

— Ну, це все давно було, — продовжував Вікторин. — Так давно,