Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Корчма вже майже спорожніла, і навіть орендар не помітив, як з-поміж тіней у кутку з’явилися були дві постаті. Якби хтось придивився до них уважніше, помітив би роги, що росли з їхніх голів.
— Ну, нарешті, — буркнув Амазарак, сягнув по Якубів кухоль і вихилив його одним духом. — Я вже думав, що він ніколи не піде.
— Про що ви розмовляли? — запитав Азарадель.
— Про кмин.
— Про кмин! То це для цього я тобі, для цього, як кріт, землю рию, іншим чортам на посміховисько, для цього удари незаслужено збираю, щоб ти міг про кмин побалакати? — Амазарак весь обплювався.
— Про той кмин, який ти сам оподаткував, як ще був паном? — докинув Азарадель.
Якуб Шеля нічого не відповів. Сягнув тільки по скибку хліба і від коричневої скоринки відколупав нігтем чорне зеренце — якраз кмин. Крутив його хвильку в пальцях, а потім роздушив брудними нігтями.
— Ходімо, — сказав. — Ніч уже пізня.
L. ПРО НЕСПОДІВАНИЙ ВІЗИТ
Повідають, що найстарішим відомим людям почуттям є любов, або радість, або внутрішній спокій, або подив, бо ці почуття мала спізнати перша людина в Раю. Але й без того кожен знає, що найстарішим і найпервиннішим почуттям є страх.
Боятися — найлегше, і цю істину переказали нам наші предки: маленькі, боязкі створіння, що тремтіли перед великими гадами в прадавні часи, коли у світі панував Зміїний Король. І хоча декотрі з людей називають себе панами, королями, кайзерами і ученими, та все одно у своїй найглибшій глибині залишаються маленькими, заляканими звірятками, які нервово принюхуються в пошуках слідів змії.
Так само й Вікторин Богуш боявся, коли однієї ночі пролунав стук у вікно його кімнати в криницькому пансіонаті. Ще більше він злякався, коли побачив, що стукає чорний півень.
— Кукуріку, вставай! Вертайся додому, ледацюго, бо коїться зло!
Вікторин знав цього когута з попереднього життя, того життя, про яке дуже прагнув забути й кожен спогад про яке сповнював його неспокоєм. Він хотів проігнорувати стук, але півень ставав щоразу настирливішим і піяв, хоча ледь минула північ. Лаючись стиха, Богуш прочинив нарешті вікно, а прибулець ускочив досередини, згорнувся клубочком перед каміном і, накрившись пухнастим хвостом, задоволено замурчав.
— Ну, що сталося? Говори!
— Скажи, щоб принесли молока. Придалася б і крапелька чогось шляхетнішого. Дорога за мною далека, я хочу їсти й пити.
Вікторин знав, що сперечатися із Замазурою марно. Котисько заговорив лише тоді, коли наївся, запив усе вином і старанно вилизав своє хутро.
— Почалося, — сказав, і цього Вікторинові вистачило.
Замазура розповів, як Якуб Шеля, шабес-гой, нахлібник і, як кажуть, розбійник, був викликаний до двору в Седлиськах за відмову від панщини. Прибув зухвалий і в підозрілій компанії — зі старим Любасом із Кам’яниці, який начебто ще недавно на розбій ходив, із Ксенієм Раком, руснаком з одного села, назви якого Замазура не міг пригадати, з прищавим підлітком із вузькими очима без вій, якого називав сином, і ще двома типами, одним товстим, другим худим, які мали вигляд звичайних хамів, але як глянути збоку, то можна було помітити на їхніх головах роги.
На поміщицький двір в’їхали не абияк, але — розумієш — верхи, на конях, як пани; один тільки Рак приїхав на волі з двома шрамами на лівому боці, але Рак завжди був диваком. Наглядач Михаїл, побачивши це, почервонів, як буряк: здавалося, що йому соки вухами бризнуть. Бо це все були коні з Богушевої стайні.
Михаїл почав лаятися курвами, запитувати, що це має значити, конокради довбані. А Шеля на те, що то його коні й що він прибув по решту свого.
Твоїми будуть канчуки на спині, каже на те наглядач, і ну ж на зухвальців, бо легко дратувався. Прибігли зразу інші дворові слуги — і давай, зчепилися всі разом одні з одними, аж кістки тріщали. Один тільки Якуб стояв збоку, дивився на те все і сміявся.
Рейвах зчинився, як на жидівському ярмарку, і хто тільки був у домі, вискочив надвір, аби побачити, що діється. Виїхали навіть пан Станіслав Богуш на своєму кріслі на коліщатках. І тоді Шеля підійшов до вельможного пана, зупинився напроти й запитав:
— Впізнаєш мене?
А пан Станіслав на це почервоніли, зблідли, знову почервоніли, наче їх мав шляк трафити, а тоді й справді якось дивно затрусилися, одне око налилося кров’ю — і нічого вже не сказали, і до сьогодні ледь що кілька слів вимовити можуть, не тільки говорять з натугою і малорозбірливо, але навіть поворушити жодним членом не могли, тільки лівою рукою ледве-ледве.
Якуб і його бандити поїхали тоді непокараними, бо хто міг, кинувся рятувати вельможного пана Станіслава. Один тільки Михаїл прикликав кількох хлопів і вирушив кіньми за розбійниками. Кричав, що він цього разу Шелю дістане, хоч би мав і другу ногу втратити, і обзивав його при цьому так мерзенно, що в такому вишуканому місці не годиться й повторювати. Зрештою, я кіт дуже вразливий і хамства не переношу.
— Відколи це ти так запанів, Замазуро? — обурився Вікторин. Котяра неприязно подивився на нього.
— Дивно це звучить у твоїх вустах.
— Кажи краще, що далі.
— Власне кажучи, нічого далі. Михаїл повернувся вранці. З ногою, щоправда, цілою, але зате сивенький, як голубок. І сам. Решта слуг зникла, ніби під землю провалилася. Зовсім як взимку кілька років тому, коли під час коляди бескидники вирізали дворових.
— Що із Шелею? — Вікторин ставав щораз неспокійнішим.
— Із Шелею? Про батька не запитуєш, лиш про того хама? — лицемірно здивувався Замазура. — Шеля через кілька днів повернувся до Смажової, до баби. Має вже третю, бо двох поховав. Живе при дворі пана Нікодема, бо з Шелі не найгірший стельмах. Дітей має кілька, але найбільше часу Якуб проводить із найстаршим Сташком. Той Сташек не є насправді Шеліним сином, а лиш пасинком, по першій бабі, Рузі Ходоровій. Бридкий і без вій, як гад. Але добралися, бо один такий самий бандит, як і другий. У Смажовій і околичних селах їх шанують усі селяни, відколи Шеля виграв проти тебе процес у старости Брейнля.
— Проти мене? Процес?
— Ну! Про кмин.
— Який ще кмин? Кажи, котяро, бо зараз я лусну!
— Ну, не про сам кмин, а про податок. Не тільки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.