Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Де мої парфуми?! Щоб ви цим ароматом просякли наскрізь! Я все пригадаю… Не переборщити б тільки, бо ж і самій зле стане від такої концентрації…

Повертілась перед дзеркалом: хоч зараз у казку! Сподіваюсь, з щасливою розв’язкою, бо ж реальність зі своєю триклятою суворістю вже остобісіла! Ну, і де мій Дід Мороз?!

Я вийшла зі спальні та повільно «поплила» до сходів, увімкнувши режими «капосності» та «дрібного саботажу». Колвін був, якраз, на їх середині з виразом обличчя «ваш час вичерпано». Щоправда, він миттю змінився на цілком інший: очі заблищали захопленням, а губи розпливлись у приємній теплій посмішці. Треба ж! Мій професор і так вміє? Знов: мій?! Це вже стає звичкою.

Невже в мені розгледіли когось, окрім неврівноваженого мізкодзьобного дятла, що без кінця кудись несе своє худюще тільце? Та так! Власне, він і вибирав наряд. Значить, розгледів і, мабуть, ще раніше.

Треба віддати належне, смак у Колвіна відмінний. І сталевий колір йому пасує, особливо з платиновим відтінком хутрової облямівки й шапки. Він також віддав перевагу напівпальто, що цілком вдало облягало його атлетичну фігуру, при вигляді якої вже в мене, здається, розгорілись очі. Так-так! Я не позбавлена звичайного людського. І на Діда Мороза він точно не схожий. Хіба що на молодого й стрункого, що віддає перевагу черевикам, а не валянкам.

Професор подав мені руку, продовжуючи посміхатись мені та їсти очима:

– Виглядаєш чарівно!

– Тому що – Снігуронька? – я вклала свою долоню в його.

Він хитнув головою:

– Ні. Просто – чарівно.

– Дякую, – посміхнулась у відповідь (сподіваюсь, що не ошкірилась), – вам також личить ваш улюблений колір… сталевий.

Колвін розсміявся:

– Натякаєш на мій мерзенний характер?

– Я б сказала – непробивний.

– А зі студентами інакше не можна – зжерете.

Він повів мене на кухню, де на столі стояла склянка з зеленкуватим напоєм. Мені одразу ж тицьнули його:

– Це від захитування у порталах – профілактика. Пий.

Після цього Колвін потяг мене до столової, де виявився скритий хід до підвалу. Я з цікавістю зазирнула у зяючу темнотою пройму:

– А ми зараз куди?

Професор ковзнув по мені їдучим поглядом:

– Та от гадаю, чи не зачинити тебе там, щоб не тікала. Я, виявляється, страшенний власник.

Він спустився на пару сходинок і, клацнувши пальцями, запалив освітлення, міцно тримаючи при цьому мою руку, мабуть, з побоювання, що дана газель все ж таки може рвонути куди-небудь вчергове. Так, я й сама інколи не знаю, що влетить у мою світлу голівоньку. І така ідея періодично до неї вкрадається, особливо, коли бачить блискучі хтозна від чого очі одного досить певного індивіда.

Підвал виявився незаймано чистим у плані наявності в ньому будь-яких речей: взагалі ніяких. Сам він був викладений з каменю. Під ногами – шліфовані плити. У центрі – також плита тільки кругла й мармурова, сіра з рожевими прожилками. Колвін підвів мене до неї, й на моє німе питання завів у коло:

– Тут відчиняється портал.

– В якому може захитати? – поморщилась я у передсмаку радощів переміщення.

– Може, – кивнув він, – та, враховуючи вжиті запобіжні засоби, не повинно. У будь-якому разі, в мене з собою ще один засіб є, котрий ти вже пробувала, і працює він безвідмовно.

– А можна я його прямо зараз вип’ю? – застогнала я. – Мене вже від однієї думки починає штормити.

– Ні! – категорично зруйнували мої сподівання. – Не має сенсу, – Колвін скосив на мене погляд. – Як з балкона стрибати, тебе не захитує, – не втримався він, щоб не нагадати.

– Стрибати мені звично! – пирхнула я.

– От і тут звикай! – відрізав непохитний професор. – Ще не раз доведеться.

Від цього «доведеться» миттєво клубок у горлянці встав, і я подивилась на чоловіка поруч зі мною такими благальними очима, що в нього брови злетіли… крилами… граційними:

– Лєра! – дивився він на мене, наче на вередливу дитину. – Заспокойся. Нам два портали треба пройти та, якщо ти будеш себе накручувати, краще тобі не стане. До того ж, у громадському – не захитує. Та входити у нього через офіційний вхід ми не можемо: якщо хтось слідкує – побачать. Тому, доведеться вклинюватись через «лівий» портал. До речі, перший раз, коли я тебе тяг через поріг, ти себе чудово почувала. Це, звісно, не зовсім портал, та все ж.

– Я не знала, що мене через щось там проводять!

– Саме так! І тебе не захитало. Все! Ідемо!

Колвін кинув імлистий згусток, що виник у його руці, нам під ноги, і потяг мене у прохід, який з’явився через хвилину, одночасно обхопивши однією рукою мій стан, а другою – стиснув моє зап’ястя з такою силою, що видертися мені навряд чи посміхалось, навіть, якби захотіла. В очі мені одразу ж жбурнуло потоки повітря, і я їх щасливо заплющила: у мене в наявності чоловік мається – хай і транспортує, йому не звикати. У спину штовхнуло чимось пружнім. Чоловіча рука ще міцніше обхопила мене й потягла далі. Черговий поштовх, і я наступила професору на ногу. Він кашлянув, а над вухом пролунав вкрадливий голос:

– Очі розплющ, боягузка.

Ми стояли посеред величезної куполоподібної будівлі з… криги?! Навколо нас у різні боки сновигали люди: хтось, як і ми, виходив з порталу, хтось заходив до нього. По округлому периметру були розставлені диванчики, що перемежувалися діжками з якимись деревцями, та крижаними (мені так здалось) скульптурами, а попереду розташувались декілька стійок, схожих на пропускники митниці. За кожною з них знаходились по двоє чоловіків у світло-коричневих френчах з золотистими галунами по краю рукавів та бортам; темно-коричневі штани були заправлені у чорні чоботи з високими халявами, передня частина яких прикривала коліна. Всі були коротко стрижені та ввічливо усміхнені.

Народ, що прибував та відбував був вдягнутий на різні смаки. Стиль одягу мене приємно здивував: це була така собі суміш пізнього середньовіччя з дев’ятнадцятим століттям та сучасністю. Все це було оригінальним і одночасно гармонійним. Мені сподобалось!