Читати книгу - "Знак біди"

легенько теліпавсь ланцюжками невеличкий значок, а рука з годинником притримувала відчиненими важкі двері, запрошуючи заходити всередину. Але Петрик уже не хотів заходити, поклавши біля ніг торбинку, він тремтячими пальцями розстебнув вологу від поту кишеню, з якої обережно витягнув добре-таки пожмакані аркуші клопотання.

— Мені аби до товариша Черв’якова. Ось тут написано, то...

З явною зацікавленістю на обличчі міліціонер узяв ті аркуші, якось дуже спритно пробіг поглядом не вельми гарне Степанидине письмо й рішуче склав його учетверо.

— Пізно ти прийшов, дядьку.

— То, мо’, почекаю?

— Сильно довго чекать доведеться.

— Он як, — сумно сказав Петрик, все ще мало що розуміючи. Здалося, міліціонер кепкує з нього чи жартує. А як не жартує, то що ж тоді робить?

— І цей... Ще в мене борг. Знаєте, червінець винен, щоб віддати...

— Який червінець? Кому?

— Ну, товаришеві Черв’якову. Позичав же.

Гарне міліціонерове лице стало болісно-напруженим, наче в чоловіка заболів живіт, — мабуть, він теж хотів і не міг чогось зрозуміти.

— Ха, позичав! На тім світі тепер розплатишся, дядьку. На цьому не вдасться. Помер Черв’яков.

— Отак?!

Міліціонера покликали всередину будинку, а Петрик зостався перед дверми на ґанку. Здається, його справа справді скінчилася — враз і назавжди. Він старанно запхав до кишені папірці, узяв з ґанку торбинку. На асфальті подвір’я його охопила така гарячінь, що стало млосно, і він раптом забув, куди повернути, щоб іти до вокзалу. Запаморочливий туман заполонив його свідомість, не розвіявсь він і цілу дорогу до станції, і тоді, коли Петрик стояв у черзі по квитки і коли згодом сидів під стіною на лавці, чекаючи поїзда на Оршу. Все, що діялось довкола, вкрай осоружилось йому, й дуже хотілося додому. До своєї садиби, пагорба і яру, своїх палук[82] і мочарів, у свій малесенький куточок на цій величезній неласкавій землі...

25

Степанида майже не спала, тільки задрімувала часом, в голові макітрилось[83] від думок, а надто від обурення та образи: що наробили! А вона їх чомусь не боялася. Вона боялася німців, чужинців, а ці ж були свої, добре знайомі змалечку, і хоч вона розуміла, що вони здатні на все, не могла примусити себе боятись. Навіть Гужа. Їй здавалось, той просто кричить, лякає, погрожує, але поганого їм не зробить. Та й ці, що мало не прибили її, хоча і незнайомі, звідкись зайшлі, та таки ж недавно ще свої, тутешні і говорять по-нашому чи по-російськи. Чому ж тоді все так перемінилося?

Вона чула, як вони мордували Петрика на подвір’ї, як розпинався там Гуж, спробувала встати, але в голові в неї все запаморочилось, і, щоб не впасти, вона знову повалилась на поміст. Вона дивилася сухими очима в закурену стелю запічку, слухала крики з подвір’я й думала: ні, цього їм простити не можна. Такого не можна простити нікому.

Їй було дуже зле, сильно боліла з правого боку голова, неможливо було доторкнутись без болю, мабуть, усе там напухло. «Може, вони проламали череп?» — тривожно думала вона, але далі її думки перескакували на Петрика. — Куди його повели? Якщо не вб’ють, то, мабуть, посадять у льох під церквою — тепер вони зганяли туди всіх підозрілих чи непокірних, у той сирий загиджений склеп під зруйнованою церквою, де повісили товсту важку браму і де пильнувала варта. Мабуть, там тепер і Петрик. І що він зробив їм, щоб садовити його до того льоху? Такий тихий, слухняний, мовчазний, хіба що не догодив горілкою? А може, його забрали за неї, Степаниду? Як почав заступатися? За неї, звісно, обох могли б забрати. Але спершу узяли б її.

Здається, вона прожила все, що їй було наміряно, і вже пережила свою долю. А ніби й не жила на цьому, Богом влаштованому світі. Все збиралася, довгими роками сподівалась, відкладала на потім, життя було немовби тільки підступом, підготовкою, лаштуванням. Поперевертали одноосібництво, ладнали колективізацію, думали: заживемо потім. Але потім виконували п’ятирічки, змагались із класовим ворогом — все в нестатках, тривогах, колотнечі й неспокої. Багато клопоту було про те, що з’їсти, як розжитись на шматок хліба, дотягнути до свіжої картоплі. Не було в що зодягнути дітей, ніде купити взуття.

Жити було ніколи й думалось: потім, як підростуть діти, вийдуть у люди, відпаде й тяжкий клопіт про них. Але ось виросли діти, тільки б одсапнутись, а тут — війна.

Хай вона западеться, ця війна, як її пережити, як діждатись дітей? І те, й друге, либонь, уже не під силу. Не до снаги. Але що ж тоді їй під силу? Що їй до снаги?

На щастя чи на лихо, вона знала, в чому її вистачить до скону. За своє тяжке життя вона пізнала правду людських стосунків і по крихті здобула свою людську гідність. А той, хто бодай раз відчув у собі людину, скотиною вже не стане. Багато що в житті, а найдужче біда та горе, переконали її в тому, що людей треба шанувати, коли хочеш, щоб і до тебе ставились по-людському. Певно, людина така вже від природи, що відповідає добром на добро й не може відповісти добром на зло. Зло неспроможне породити нічого, окрім зла, на інше воно просто не здатне. Та лихо в тім, що людська доброта перед злом безсила, зло рахується тільки із силою і боїться тільки покари. Тільки неминучість розплати може погамувати його хижу натуру, примусить замислитись. Інакше на землі запанує пекло, про яке сказано в Біблії.

Іноді вона чула, як говорили про німців: культурна нація. Може, в чомусь і культурна, але хіба культурна людина може дозволити собі так відверто чинити по світі розбій, як це роблять німці? Вона не читала їхніх книжок, не тямила в їхній високій політиці. Але вона звикла судити про велике з малого, про світ — із свого села. І вона не помилялася. Вона знала, що добрі люди не роблять підлості ні з власної волі, ні з примусу. Підлість — зброя негідників. Уже тільки те, що німці прийшли на її землю зі зброєю, означало, що правда не на їхньому боці. У кого правда, тому не потрібна зброя. Таж досить глянути, з ким вони у спілці, щоб зрозуміти, хто вони такі. До останньої своєї хвилини вона їм не скориться, бо вона людина, а вони звірі. Нехай навіть сильні.

Від болю Степанида поринула