Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

та покуріть на свіжому повітрі“, то вже й Борис міг вийти закурити надворі, не ховаючись, і вони могли хвилину чи дві перемовлятися прилюдно — звичайно, так, щоб слів ніхто не зрозумів. Ну, і захворіти ж тому наці траплялось, і тій в'їдливій бабезі теж, а то й обом водночас; бували й такі щасливі випадки, коли захворіє троє чи четверо відразу, та ще й Пельцер кудись піде, а що половину обліку провадив Борис, а другу половину Лені, то їм можна було хвилин двадцять чи хоч би десять посидіти разом у конторі цілком легально і вже по-справжньому щось розказати одне одному: про своїх батьків, про все життя, Лені йому про Алоїза — між іншим, вона хтозна-скільки, здається, ще довго після того, як вони „поєдналися“ — це її слово — не знала навіть Борисового прізвища. „А навіщо мені було знати його відразу,— пояснила вона мені,— адже ми стільки мали розповісти важливіших речей, а йому я сказала, що моє справжнє прізвище Груйтен, а не Пфайфер“. А як Лені стала війною цікавитися, щоб сповіщати його про становище на фронтах! Відзначала на карті все, що ми чули з англійських радіопередач, і будьте певні, й уві сні пам'ятала, що на початку січня сорок четвертого року фронт проходив біля Кривого Рога, а наприкінці березня росіяни розгромили оточені під Кам'янцем-Подільським частини і в середині квітня вже стояли під Львовом, і знала, що американці після боїв під Авраншем, Сен-Ло і Каном наступають на схід, а в листопаді, коли давно вже була вагітна, як вона кляла їх, що, мовляв, „топчуться на місці“ й не можуть за стільки часу дійти від Моншау до Рейну! „Адже це всього вісімдесят — дев'яносто кілометрів,— казала,— чого ж воно так довго тягнеться?“ І правда, ми всі сподівалися, що нас визволять найпізніше у грудні чи січні, а воно все відтягувалось і відтягувалось, і Лені не могла того зрозуміти. А яким жахливим ударом був для нас арденнський контрнаступ і бої в Гюртгенському лісі. Я пояснювала, чи то пробувала їй пояснити, в чому річ. Що наші тепер зовсім ошаліли, бо американці вступили на німецьку землю, і що люта зима, звичайно, перешкоджає наступові. Ми про це стільки переговорили, що те й досі мені в голові сидить. Ну, і ви ж самі розумієте, що Лені була вагітна і ми мусили знайти чоловіка, щоб на нього можна було покластися і записати його батьком дитини. На запис „батько невідомий“ вона ладна була погодитися тільки в крайньому разі. А потім ще Борис додав нам зайвої мороки — я це й досі кажу, що зайвої, бо ми мали до біса іншого клопоту. Він одного дня шепнув Лені таке ім'я: „Георг Тракль“. Ми обидві розгубились, не могли втямити, що це означає: чи Борис підказує, на кого записати дитину, а коли так, то хто він і де живе? Лені не розчула як слід, чи то Тракль, чи то Тракель, а що вона трохи знала по-англійському, то гадала — може, й Трекл або Трокл. Я й досі не знаю, що той Борис собі думав. Це ж був вересень сорок четвертого року, тоді ми всі ніби на вулкані жили. Я цілий вечір біля телефону просиділа, бо Лені не терпілося відразу дізнатись. Та ніхто з моїх знайомих нічого до ладу не сказав. Урешті вона зовсім пізно поїхала додому й збаламутила всіх Гойзерів. Але й ті не знали. І довелось, на превеликий жаль, другого дня марнувати безцінні секунди, питати в Бориса, хто це такий. Він сказав: „Поет, австрійський, уже помер“. Тоді Лені, не довго думавши, пішла до найближчої бібліотеки й написала на квиточку-замовленні: „Тракель, Георг“. Літня бібліотекарка сердито насупилась, навіть вичитала їй, та все ж видала невелику книжечку віршів. Лені дуже зраділа й ще в трамваї почала її читати. Я кілька віршів і досі пам'ятаю, бо вона їх мені читала вголос щовечора. „Могильний мармур в сивині“ — це мені дуже подобалося, просто страшенно, а оце ще дужче: „Біля брам стоять дівчата, у життя зорять барвисте, в них серця несмілі й чисті, і чекають там дівчата“. Я тоді просто ревла, слухаючи ці вірші, та й тепер реву, бо вони мені нагадують — і що старіша роблюсь, то дужче — про моє дитинство, про юність, про те, яка я тоді була весела й сповнена надій... яка весела й сповнена надій... а ще в одному вірші просто наче йшлося про Лені, і ми обидві скоро напам'ять його знали: „Часто їх біля криниці у вечірню видно пору, як стоять біля криниці й ходять відра вниз та вгору“. Вона всі ці вірші з тієї книжечки вивчила напам'ять, сама добрала до них мелодію. Мугикала потихеньку в майстерні, щоб його потішити, і справді він тішився, але не обійшлось і без мороки — з тим наці, бо він якось присікався до неї, що це, мовляв, означає, а вона відповіла, що це просто вірші одного німецького поета, і Борис теж устряв здуру, сказав, що знає цього поета, що він з Остмарку[20] — так і сказав: з Остмарку! — звали його Георг Тракль і таке інше. А наці знову сказився — де ж пак, якийсь більшовик краще за нього знає німецьку поезію, і побіг питати партійне начальство чи ще кого, що це за Тракль, чи не більшовик, але там йому, либонь, сказали, що з Траклем усе гаразд. Він тоді спитав, чи це гаразд, що радянський росіянин, комуніст, „нижча раса“ так добре знає того Тракля, і на це йому, либонь, відповіли, що священне надбання німецької культури, звичайно, не для „нижчої раси“. Але й на цьому не скінчилось, була ще морока, бо Лені — вона тоді зробилась досить зухвала й самовпевнена, а вродою розцвіла, просто диво, бо ж її кохали так, як мене ніхто, навіть мій Шлемер, не кохав,— отож Лені якраз того самого дня проспівала вірш про Соню: „Вечорами в сад вертає Соні втіха, синя тиша“ — там чотири рази згадується Соню. Той наці знов розкричався: це, мовляв, зрадницька пісня, бо Соня — російське ім'я. Лені не розгубилась, відрубала йому, що й Соня Гені теж зветься Соня, а крім того, вона лише торік бачила один фільм, „Поштмейстер“, то там самі