Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

росіяни й дівчина-росіянка. Цій суперечці врешті поклав край Пельцер, він сказав, що все це бридня і що Лені, звичайно, може співати під час роботи, це нікому не вадить, аби тільки не заборонені пісні. Він запропонував проголосувати, а в Лені було хоч і не сильне, проте досить приємне контральто, і всім подобалося, що хоч вона трохи нудьгу розганяла своїм співом, бо більш ніхто не мав охоти співати, отож усі проголосували проти того наці — і Лені вже ніхто не боронив мугикати свої імпровізовані пісеньки на слова Тракля».

Гельтоне, Кремер, Грунч, хоча й не в однаковій формі, потверджують, що спів Лені був для них приємний. Гельтоне: «Боже мій, у той смутний час це ж була така втіха, коли вона своїм приємним низьким голоском щось заспіває, сама, з власної охоти, і зразу було помітно, як добре вона знає Шуберта і як вправно добирає мелодії до тих прегарних, зворушливих віршів». Кремер: «Ой, це ж було так, наче сонечко засвітить, коли Лені часом заспіває. Тоді навіть Ванфт і Шельф не мали нічого проти; хіба сліпий би не помітив, що вона кохає і її кохають, але хто той щасливець, про це ніхто з нас і не здогадувався, бо росіянин весь час був такий тихий, працює собі та й працює».

Грунч: «Я сміявся до знемоги, і в душі, й уголос, із того зануди Кремпа, що він так казиться. Як його розлютила ота Соня! Немовби сотні й тисячі жінок не звалися Сонями. Та й Лені добре йому дала відкоша, згадавши про Соню Гені. Ох, ви знаєте, коли вона співала, це так було, наче раптом серед зими на полі між сухим цурпаллям виріс і розцвів соняшник. Просто чудесно було, і всі, всі відчували, що вона закохана й щаслива — так розквітла тоді вона сама. Але, звісно, крім Вальтерчика, ніхто не здогадувався, хто її обранець».

Пельцер: «Звичайно, мене тішив її спів, бо я доти й не знав, що в неї таке приємне тихеньке контральто,— але якби ви знали, яку халепу я мав через той спів! Без кінця телефонні дзвінки та допитування, чи справді то були російські пісні, і чи росіянин якось причетний до цього, і таке інше. Правда, зрештою все вгамувалось, однак мороки я мав чимало, і не таке це діло було безпечне. Я ж вам казав, що тоді все було небезпечне».

Авт. не хотів би, щоб у читачів виникло хибне враження, ніби Лені й Борис жили в постійній тривозі або ж ніби Борис будь-що намагався перевірити чи поповнити знання Лені в царині німецької поезії та прози. Як він тоді розповідав Богакову, робота йому подобалася і настрій він мав непоганий, бо знав напевне одне, що побачиться з Лені, та ще й міг, залежно від подій на фронтах, бомбардувань і загального становища, мати надію, що «погостює» в Лені. Йому добряче перепало за те, що співав у трамваї, і відтоді він остерігався, придушуючи мимовільне бажання заспівати. Він знав чимало німецьких народних та дитячих пісень і вмів виконувати їх журливим голосом, та через це він мав халепу вже в таборі, бо ж ні у Віктора Генріховича, ні в решти полонених не дуже лежало серце (з цілком зрозумілих причин.— Авт.) до німецьких пісень. Кінець кінцем погодились ось на чому: оскільки «Лілі Марлен» подобалась усім, і навіть дуже, та й голос Борисів теж, то коли він виконає «Лілі Марлен» (пісню, якої він, за словами Богакова, не любив.— Авт.), йому дозволяли проспівати ще одну німецьку пісню. Його улюблені пісні, за словами Богакова, були «Криниця біля брами», «Шипшина» і «На луках на зелених». Мабуть, рано-вранці в трамваї, серед понурих, безнадійних облич, Борис найохочіше завів би таку пісню, як «Гей, а що до нас іде?». Після тієї першої спроби заспівати, так вороже сприйнятої і так брутально урваної, йому все ж лишилась одна втіха: той німець-робітник, що був шепнув йому кілька слів розради, майже щоранку їздив на роботу в тому самому трамваї, що й Борис. Розмовляти вони, звичайно, не могли, тільки інколи дивилися глибоко й щиро один одному в очі, а лиш той, хто сам бував у такому становищі, знає, як багато може сказати глибокий і щирий погляд. А перше ніж зважитись заспівати на роботі, він (як каже Богаков) досить хитро вбезпечив себе. Оскільки майже всім у майстерні — навіть Кремпові й Ванфт — неминуче доводилось подеколи говорити з ним, нехай тільки «На», або «Ось», або «Йди сюди», а сам Пельцер часом мусив вести з ним і довші розмови про облік стрічок, вінків та квітів або про зміни в розпорядку роботи, одного дня Борис звернувся до Пельцера з проханням: чи не можна йому хоч коли-не-коли «проспівати пісню».

Пельцер: «Я отетерів. Просто отетерів. У такий час йому ще хочеться співати! А ще ж була ота з біса слизька історія в трамваї — на щастя, тоді тільки завважили, що він співав, а що саме співав — не добрали. Коли я запитав, чого це йому так припекло співати, і пояснив, що при такому становищі на фронтах співи російського військовополоненого можуть сприйняти як провокацію — адже, самі знаєте, був уже червень сорок четвертого, Рим у руках американців, і Севастополь росіяни відбили назад,— то він мені відповів: „Це для мене така велика втіха“... Мушу вам сказати, я був зворушений, глибоко зворушений: співати німецькі пісні для нього велика втіха! Я йому відповів: „Слухайте-но, Борисе, ви ж знаєте, що я не нелюд, і як про мене, то виспівуйте собі, мов Шаляпін, скільки влізе,— але ж ви чули, який гвалт був, коли заспівала пані Пфайфер (при ньому я ніколи не називав її Лені), то уявіть собі, що буде, коли ви...“ Та врешті я таки наважився й сам виступив у майстерні з такою передмовою: „Слухайте-но, друзі! Ось наш Борис уже півроку працює з нами. Ми всі знаємо, що він добрий робітник і скромна людина. Він дуже любить співати, зокрема німецькі пісні, й просить, щоб йому дозволили вряди-годи під час роботи виконати яку-небудь німецьку