Читати книгу - "Армагед-дом"

На всьому подвір’ї, на всій вулиці не було жодної людини, і не було кому обертатись на зірваний голос Зарудного. Не було кому з подивом прислухатись; Лідка скривилась:

— Не кричи.

І додала, почекавши:

— Я тебе не дурила. Ти сам, перший, поліз до мене під спідницю. Пам’ятаєш?

Зарудний замовк. Подивився на Лідку з неприхованою ненавистю:

— Ти… Так я і знав.

— Я тебе не дурила, — повторила Лідка м’яко. — Я тебе кохала, Славо… принаймні мені так здавалось.

— Хай буде проклятий той день, коли я тебе побачив, — сказав Зарудний гірко. — Тебе, стерво… Не дам фотографію. Іди своєю дорогою… не смій приходити сюди, чуєш?!

Лідка не відводила погляду.

— Не смій приходити сюди, — сказав Славко на тон нижче. — Ти… тварюко. Це ти зі своїм Рисюком… посадила на трон цього божевільного ідіота, фанатика, цього… Стужу. Це ти. Ти знала, чим усе кінчиться… Усі вони…

— Неправда, — сказала Лідка. — Я нікого нікуди не садила. Я нічого такого не робила, Славо. А ось ти співпрацював із Верверовим. Із убивцею твого батька.

Славко налився чорною кров’ю:

— Не доведено. Нічого не доведено. Нічого не дізнатись. Методи слідства… Лідо, ти в лайні по вуха. В лайні і в крові.

— Ні, — сказала Лідка тихо. — Припини істерику… і дай мені фотографію.

— Забирайся.

— Ні.

Славко мовчав, плечі здіймались і опускались. Не вхопив би його удар, подумала Лідка. На такій спеці…

— А де твій молоденький хлопчик? — солодким тоном спитав раптом Зарудний. — Де твій маленький школяр, такий милий і солоденький? Га?

Лідка мовчала. Легкий вітерець із боку нужників носив нестерпний запах аміаку.

* * *

Ранками в неї боліла спина й набрякали повіки. Під вечір ломили обплутані венами ноги; Лідка купила в галантереї конвертик хни, і замість сивого волосся в її зачісці з’явилося тепер яскраво-червоне.

Останній апокаліпсис забрав у неї кілька років життя. Що зовсім не дивно, якщо взяти до уваги, ЩО це був за апокаліпсис.

Можливо, прорахувався Рисюк. Можливо, прорахувалися Стужа та штаб ЦО, але пружина, що її дбайливо натягували в очікуванні часу ікс, зірвалася значно раніше. Зірвалась — і мало хто не відчув її віддачі.

Серпнева тиснява з численними жертвами спричинила розкол усередині ЦО. Точніше, спровокувала його початок, бо сам розкол назрівав уже давно. Випливли на загальний огляд цілі купи брудної білизни; виявилося, що Стужа, а з ним і всі високопоставлені чиновники, давно відкорегували списки першочергової евакуації, занісши туди всіх своїх родичів. «Домовлений час» доріс до півторагодинного проміжку. Гроші, що виділялися на навчання, осідали в найрізноманітніших кишенях.

Почалися перерви з хлібом та електрикою. У Лідки з Артемом цілими днями не було світла — як, утім, і в половини міста; перепробували по десятку робіт і підробіток, доки влітку дев’ятнадцятого року Максимов не вступив нарешті до університету.

(Громадяни, здатні дестабілізувати евакуацію, підлягали таємній ізоляції, причому коло таких громадян весь час розширювалось. Спершу це були психічно хворі, алкоголіки та рецидивісти; уже в ті часи поширився термін «суспільна недієздатність». На двадцятому році циклу однієї «недійки» було цілком достатньо, щоб загриміти «на ізолят».)

Виснажені важкими вступними іспитами, вони з ранку до вечора вилежувались на пляжі. Час від часу Максимов відходив пострибати з вишки чи пограти у волейбол, і Лідка, причаївшись, спостерігала, як стрибає під сонцем бронзовотілий кремезний красень і як з усіх шезлонгів і підстилок за ним стежать уважні дівочі очі.

На той час вона вже носила закритий купальник. Дуже закритий. І воліла триматися в тіні…

(На старих баржах, виведених далеко в море, влаштовано було ізоляційні табори; передбачалося, що згідно з популяційним законом для зібраних в одному місці покидьків відкриються окремі Ворота. «Система барж» не дожила до апокаліпсису — під час одного зі штормів таборами прокотився бунт, охорону, що не встигла перейти на бік бунтівників, скинули в море, і на шлюпках, захоплених катерах, а то й просто на плотах під вітрилом розбіглися хто куди — в основному за кордон.

Таємниця «ізолятів» стала загальним надбанням. ЦО на той час було остаточно розкладене хабарами і знесилене внутрішньою боротьбою.)

…Вечори Максимов проводив тепер у студентських компаніях; Лідка супроводжувала його всього раз чи двічі. Серед молоденьких дівчат вона виглядала дивно — ніби чиясь мама, і ставилися до неї відповідно; Артем червонів і блід, і не бажав зізнаватися, що соромиться Лідки. Вона й не домагалась зізнання — нащо його даремно мучити?

(Президент Стужа, якого мучили суперечності, остаточно спився; останнім розумним рішенням божевільного пілота було рішення про видачу Рисюка.)

…Зазвичай чекала Максимова до дванадцятої і, дочекавшись, винагороджувала себе за самотній вечір. Точніше, це він її нагороджував; мистецтво кохання давалось йому легко і природно, він уже не був юнаком у ліжку — був чоловіком, тактовним і ніжним, витриманим і пристрасним, і, обіймаючи його, Лідка мстиво згадувала закохані обличчя всіх цих повногубих дівчаток…

А потім вона відчула чужий запах. Його шкіра пахла легкими, квітковими парфумами; його волосся пахло чужою шкірою. Лідка ледве стрималась, аби не затиснути собі носа…

(Ігоря Георгійовича Рисюка, тридцяти семи років, було заарештовано, віддано під суд, визнано винним за цілим букетом найжахливіших статей КК, засуджено до найвищої міри й розстріляно влітку двадцятого року, за десять місяців до апокаліпсису. Судовий процес транслювали на всіх можливих каналах; Лідка дізналася про нього за тиждень після виконання вироку.)

Однак минула осінь, минула зима, і настав травень, а Лідка з Максимовим досі були разом. Апокаліпсис другого червня застав їх в одному ліжку.

Лише перед самими Воротами — позаду були страхітливі поневіряння, ніким не стримувані глеф’ячі зграї, ніким не керовані потоки людей, німий ефір, хаос і паніка — лише перед самими Воротами натовп, що насував на них, роз’єднав їхні руки.

Новий цикл — нове життя.

Славко пішов, а Лідка лишилася сидіти на лавці, добре, що вітер змінився, і запах із нужників поповз у бік старого дитячого майданчика.

Кажуть, після третьої мриги почуваєшся знову дитиною. Та після другої — всі так кажуть — приходить старість.

Вона підвелась — долаючи біль у спині й у серці. Почвалала, волочачи ноги в рожевій, як пудра, пилюці; автобус ходив рідко, та все-таки ходив. Уздовж вулиці де-не-де траплялись іржаві трупи машин; у відповідь на Лідчину підняту руку зупинився віз на ребристих автомобільних колесах, запряжений гарним, але брудним коричневим жеребцем.

— Дві картки на цукор, — запропонувала Лідка. — До кемпінгу.

Візник, пропилений вусатий здоровань, задоволено кивнув:

— Сідай…

Красивим словом «кемпінг» називався звичайний табір безпритульних. Наметове містечко,