Читати книгу - "Сонячний Птах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Випадкова куля розбила вітрове скло, обсипавши нас блискучими скалками. Лорен досі лаявся. Я в розпачі подивився на небо – сонце сідало, й залишилося лише півгодини або десь так світлого дня. У темряві гієни спустяться вниз зі свого гребеня. Так ніби вони прочитали мої думки, вогонь звідти посилився. Я почув, як одна з куль влучила в металевий каркас нашого лендровера. Лорен стрибнув із місця водія і знову відчинив капот. Поки він працював, я закричав, звертаючись до Ндабуки:
– Чому ви не стріляєте, сержанте? Ви допомагаєте їм тренуватися у влучності. Примусьте їх пригнути голови, нехай вам чорт!
– Набої майже закінчилися, сер! – гукнув він у відповідь, і я відчув неприємний холод у животі.
У нас немає набоїв, а ніч швидко наближається.
Лорен із виляском пристукнув капот і знову пірнув на місце водія. Він подивився на мене крізь розбите вітрове скло.
– Помолися ще раз, Бене. Твоя перша молитва була збіса невдалою. – І натиснув на стартер. Він стомлено загурчав, але двигун не завівся. – От і маємо, Бене, – сказав мені Лорен. – Обом батареям капут.
– Сержанте, приведіть сюди всіх своїх людей, – закричав я. – Ми штовхатимемо машину. Допоможіть нам.
Вони підбігли до мене і стали позаду лендровера.
– Починай через секунду! – закричав я Лоренові, й низка куль ударила біля ніг, обсипавши мене скалками каміння.
Ми натисли всією своєю спільною вагою на лендровер, і він покотився по землі, назад, у напрямку річки.
– Ну ж бо! – крикнув я Лорену.
Лендровер затремтів і стишив хід, а ми навалилися на нього, примушуючи його рухатися усупереч компресії.
Двигун вистрелив один раз.
– Ну ж бо, заводься! – вихопилося в мене.
І несподівано двигун загуркотів, ожив, і в нас вихопилося тріумфальне виття.
– Залазьте! – викрикнув Лорен і звернув лендровер назад до нашого сліду, але я біг поруч із ним.
– Дай сірники! – засапавшись, попросив я.
– Чого?
– Дай мені сірники, нехай тебе чорти візьмуть.
Я вихопив їх у нього з руки й побіг до звалища двох розтовчених автомобілів. Бензин крапав із одного з розбитих баків, і я кинув туди запаленого сірника. Усмоктувальний ревучий потік полум’я лизнув мене в обличчя, обпалив мені вії, і я обернувся й побіг за лендровером, перевалившись через борт, упавши обличчям на купу мертвих і поранених людей у задньому кузові.
Лорен пробив собі новий шлях крізь зарості низенького колючого чагарника, обминаючи замінований слід, а потім знову звернув і далі поїхав по ньому.
Вогонь на березі зник із наших очей, коли ліс обступив нас. Я спостерігав за стовпом чорного, просякнутого сажею диму, що підіймався в рожеве вечірнє небо, задоволений тим, що позбавив їх плодів перемоги, й несподівано відчув, що тремчу, як людина, яка захворіла на пропасницю. Холодні хвилі шоку накотилися на мене.
– З тобою усе гаразд, Бене? – гукнув, звертаючись до мене, Лорен.
– Усе гаразд, друже, – відповів я й подивився вниз на обгорнуті ковдрами тіла біля моїх ніг.
Протягом усієї ночі ми повзли на південь, підстрибуючи та розхитуючись на нерівному ґрунті, часто гублячи свій слід і знов відшукуюти його, тремтячи від холоду африканської ночі, коли вітер залітав у машину крізь розбите вітрове скло.
На світанку, який був сіро-пурпуровий і димчасто-голубий, я попросив Лорена зупинитися. Полісмени допомогли мені викопати неглибоку могилу в піщаній землі між двома пагорками. Я підняв Ксаї й виніс його з лендровера, ще загорнутого в сіру поліційну ковдру, й він був легеньким на моїх руках, наче сонна дитина. Я поклав його в могилу, й ми стояли навколо кружка й дивилися вниз на нього. Кров просякла крізь ковдру й запеклася на ній чорною плямою.
Я кивнув полісменам.
– Гаразд. Присипте його землею.
Вони швидко зробили це й повернулися до лендровера. Було досі холодно, і я тремтів у своїй тонкій ситцевій сорочці. Десь на пагорках прогавкав старий павіан, і його крик пролетів, відлунюючи над долиною.
Я пішов слідом за полісменами до лендровера й примостився в машині поруч із ними. Коли ми поїхали далі, я озирнувся назад і побачив стадо буйволів, які виходили з буша. Вони паслися, опустивши голови, й прямували до могили Ксаї. Отже, мій брат лежав у своїй рідній землі, його оточували тварини й безлюддя, яке він так любив.
– Я дуже боюся, що вони вислизнули назад, за річку, – сказав мені помічник комісара поліції. – Нам нічого так би не хотілося, як накласти руки на цього суб’єкта – Маґебу.
Ми з Макдоналдом прилетіли на поліційному гелікоптері до Булавайо два дні тому. Лорен залишив мене, щоб я допоміг родезійській поліції так добре, як тільки зможу, а сам тим часом послав по «лір» й полетів прямо в Йоганнесбурґ. Після розмови в поліційному штабі я мав полетіти чартерним рейсом назад, до Місячного міста.
Помічник комісара поліції був високим широкоплечим військовим із коротко підстриженим сивим волоссям. Його обличчя було покрите глибокими зморшками й обпалене до чорноти на тисячі сонць. На його грудях звисали смужки, які я розпізнав: то були відзнаки за мужність і відвагу.
– Він перший у нашому списку тих хлопців, із якими нам би хотілося зустрітися. Мерзенний чоловік, але ви, либонь, це знаєте не гірше, аніж будь-хто. – І погляд його сталевих сірих очей вселив мені відчуття, що мене допитують.
– Я знаю його, – погодився я.
Моя участь у викраденні літака була добре відома всім.
– То що ви можете сказати про того чоловіка?
– Він розумний та освічений, уміє себе подати. Щось є незвичайне в ньому. – Я намагався знайти слова, якими зміг би його описати. – Він чоловік того зразка, який уміє досягти, чого він хоче, і чоловік того зразка, за яким інші чоловіки підуть.
– Так, – кивнув головою помічник комісара. – До такого висновку прийшла й наша розвідка. Коли він приєднався до них, ворожа активність із боку наших «друзів» за річкою значно посилилась. – Він зітхнув і потер сиві із залізним відблиском скроні. – Я сподівався, що цього разу ми їх захопимо. Але вони залишили своїх убитих непохованими й швидко добулися до річки. Нам не вистачило кількох хвилин, щоб їх перехопити.
Він провів мене туди, де на мене чекав поліційний автомобіль під палісандровими деревами з хмаринками пурпурових квітів.
– Які новини ви маєте про Макдоналда? – запитав я, коли ми зупинилися біля поліційного автомобіля.
– Із ним буде все гаразд. Йому врятували обидві ноги.
– Я радий.
– Так, – погодився зі мною помічник комісара. – Він хороший чоловік. Хотілося, щоб ми мали таких більше. До речі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сонячний Птах», після закриття браузера.