Читати книгу - "Сонячний Птах"

Ми потисли один одному руки, й він повернувся у будівлю поліції. Коли ми їхали залюдненими вулицями і я бачив усмішки на обличчях людей довкола, то з подивом думав: чому є люди, які хочуть зруйнувати це суспільство, і якщо зможуть, то чим вони замінять його?

Не дивно, що остання думка наштовхнула мене на згадку про Місячне місто. На велику цивілізацію, на націю, яка панувала над територією не меншою, аніж територія Європи, на людей, які будували великі міста з каменю й посилали торговельні кораблі до самих кордонів відомого світу. А тепер від них залишилося тільки кілька убогих решток, які ми з такими зусиллями підбираємо. Жоден інший материк не був таким щедрим на допомогу людям, не дозволяв їм так швидко підійматися на вершину слави та успіху, а потім із не меншою швидкістю руйнував усі їхні досягнення й навіть не залишав їм місця у своїй пам’яті. Земля жорстока, земля дика й нещадна. Дивно, що так багато з нас любили її такою глибокою любов’ю.

Повернення до Місячного міста розчарувало мене. Після подій, що сталися протягом останніх днів, тут я не знайшов нічого такого, що могло б зацікавити мене або схвилювати. Здавалося, інші навіть не помітили моєї відсутності.

– Тобі було цікаво? – запитала Саллі, сидячи за друкарською машинкою біля стосу аркушів із перекладеними текстами.

– Так, досить цікаво.

– Я рада за тебе. А що сталося з твоїми віями? – запитала вона й, не чекаючи відповіді, застукотіла обома пальцями по клавіатурі, кусаючи язика з напруженою зосередженістю, лише іноді відриваючись від роботи, щоб відкинути волосся зі щоки тильним боком долоні.

– Я радий, що ти повернувся, Бене, – сказав Елдридж Гамілтон. – Я хотів поговорити з тобою про це. – І він повів мене до стола, на якому була розгорнута частина одного із сувоїв. Мені було нелегко зосередити свою увагу. Несподівано, вперше у житті, мене опанувало відчуття, що це щось стародавнє й неважливе супроти крові, червоної й свіжої, яка нещодавно бризкала на моїх очах.

Рал і Леслі вочевидь скористалися моєю відсутністю, щоб підготуватися до вельми важливої для них розмови зі мною. Рал почав її від імені обох, а Леслі підказувала йому, коли він збивався з теми.

– Розумієте, докторе, ми не відчуваємо, що маємо право одружитися доти, доки один із нас не матиме постійної роботи. Тому надумали запитати вашої поради. Тобто я хочу сказати, нам тут подобається, обом. Нам хочеться залишитися тут, але нам хочеться одружитися. Ми хотіли сказати вам лише це, ми дуже глибоко шануємо вас, докторе. Нам не хотілося б пропускати решту вашого дослідження, але…

Того ж вечора я поговорив із Лореном, а потім покликав їх від столу, коли вони вечеряли.

– Я пропоную тобі, Рале, роботу з платнею три з половиною тисячі на місяць, а ти, Леслі, одержуватимеш дві тисячі. Звичайно, ми знайдемо для вас в інституті вільну квартиру, і я допоможу умеблювати її – це буде мій весільний подарунок вам.

Леслі поцілувала Рала, а потім мене. Я подумав, що це, либонь, нова мода дякувати за запрошення на роботу.

Рал кинувся з новою енергією досліджувати пагорби-стрімчаки, але я проводив із ним мало часу. Натомість я почав готувати своє звернення до Королівського географічного товариства. Ця робота мала б давати мені глибоке задоволення й збуджувати, але мене раптом обсіли сумніви. У сувоях розповідалося стільки подробиць, але всі вони, здавалося, не мали ніякого стосунку до двох запитань, на які ми досі не знайшли відповіді: звідки вони прийшли і коли й чому пішли звідси?

Із часом мої зусилля ставали такими багатослівними й заплутаними, що знуджували навіть мене. Тоді я вихоплював уже списаний аркуш із друкарської машинки, зминав його і жбурляв об стіну. Немає самотнішого місця на світі, аніж чистий аркуш паперу, і мене лякало, що мої недоречні емоції втрутяться в роботу й відвернуть мене від упорядкування думок і фактів у стрункі ряди. Я переконував себе, що це реакція на жахіття подорожі на північ, що мене глибоко турбує загадкова поведінка Саллі й це лише страх перед близькою сутичкою з моїми науковими ворогами.

Я випробував усі трюки, наприклад, примушував себе сидіти за друкарською машинкою, поки не напишу десять тисяч слів, або прокидався опівночі, щоб випустити на волю потік слів, які накопичилися в моєму отупілому мозку.

Звернення залишалося ненаписаним, і я гаяв час, міркуючи про те, як прибрати свій кабінет, начищаючи велику бойову сокиру до того блиску, на який було боляче дивитись, або судомно бренькаючи на гітарі і створюючи нові пісні, усі вони здавалися сумними й скорботними. Іншим часом я мав звичай сидіти перед зображенням білого царя, замріяний і неуважний, або протягом усього дня блукав по скелях, забуваючи про сонце й про спеку, й мені часто здавалося, що якесь крихітне, схоже на пташку створіння поруч мене рухалось, як бешкетний брунатний дух, десь на межі мого зору. А то, бувало, я сидів сам-один у тьмяних глибинах архівів у трансі розпачу, коли пригадував ненависть у димчастих очах Тимоті, коли він спопеляв мене поглядом через пересохле ложе річки, де лежали мерці. Ані Тимоті, ані я не були такими, якими хотіли здаватися, у кожному з нас існували чорні й жаскі глибини. Я пригадував по-дикунському спотворені маленькі тіла бушменів, яких покинули на розтерзання стерв’ятникам, і власне божевільне виття, коли я косив із кулемета людей, що втікали від мене по білому піску сухого річища. Я не знаю, як довго міг тривати мій пригнічений настрій, якби не відкриття, що прояснило так багато таємниць, які досі накривали наше місто ніби непроникним саваном.

На відміну від моєї апатії, команда Елдриджа дуже швидко просувалася у дослідженні сувоїв. Практика дозволила Саллі вдосконалити своє знання мови, аж поки вона стала володіти нею так само вільно, як Елдридж. Навіть Леслі тепер була спроможна на ефективну участь у спільній роботі, тоді як Елдридж винайшов у процесі випробувань і помилок найдійовіший спосіб розгортання й зберігання наших сувоїв і тепер віддавав чимало часу цій процедурі.

За сніданком, який в ті дні здавався єдиним часом, що його ми проводили спільно, Елдридж попросив мене винести ще гончарних глеків із архівів. Якщо сказати правду, то я з радістю вхопився за виправдання не дивитися на звинуватливий погляд чистого аркуша паперу,