Читати книгу - "Убивство у Мюнхені. По червоному сліду"

поновили наступ, і гетьман Скоропадський мусив залишити Україну. Між двома війнами він жив у Німеччині й очолював незалежницький рух, поміркованішу альтернативу Організації українських націоналістів. Пережити війну йому не судилося, у квітні 1945 року він загинув під час бомбардування союзників. Справу старого гетьмана – створення монархічної багатоетнічної української держави – продовжив його син Данило: 1948-го у віці сорока чотирьох років він очолив цей рух.

Данило Скоропадський жив у Лондоні, час від часу приїздив до Німеччини, Сполучених Штатів і Канади на збори прихильників. Він намагався створити спільний фронт з іншими українськими організаціями, зокрема і з націоналістами, які розкололися на три фракції. Якщо Бандера й Ребет були «розкольниками», то Скоропадський «об’єднувачем». У квітні 1956-го, майже за рік до смерті, він був співорганізатором десятитисячної польсько-української демонстрації протесту проти візиту Хрущова до Великої Британії – це була перша закордонна поїздка генсека. 27 лютого 1957 року Скоропадський обідав у своєму улюбленому ресторані. Після того йому стало зле, а прийшовши додому, він знепритомнів. Вночі його відвезли в лікарню, де вранці він помер. На надгробку Данила Скоропадського написали: «Будую Україну для всіх і з усіма». Ходили чутки, що Скоропадського убив агент КДБ на ім’я «Сергій», нібито він стежив за ним останні дні. Якщо й так, «Сергій», імовірно, використовував традиційніший спосіб отруїти, ніж Сташинський[344].

Сташинський припускав, що схожу зброю уже використовували, але гадки не мав, кого в такий спосіб ліквідували, а запитати не наважився. Він пояснив на суді, що не мав часу зібратися з думками: показавши зброю, «чоловік з Москви» почав одразу пояснювати, як нею користуватися. Розповідь Сташинського неможливо було підтвердити свідками, і Ягуша це не задовольнило, він шукав інших способів перевірити цю історію. Коли Сташинський почав розповідати про те, як він стежив за Левом Ребетом, загорнувши пістолет у газету, суддя дав йому репліку зброї і газету та попросив продемонструвати, як він ховав зброю.

«На вимогу президента сенату, – писав один український журналіст, – Сташинський впродовж майже 30 хвилин якнайдокладніше демонструє судові, як треба загортати “апарат”, щоб у перехожого не викликати найменшого підозріння. Усі пояснення і демонстрування від проводить дуже фахово, можливо, аж надто фахово….Таке враження не в одного глядача в залі….Уся його увага пильно зосереджена на смертоносній зброї – він ніби мисливець, що милується вже на сам вигляд своєї мисливської рушниці….Зала із затаєним віддихом слухала його спокійні, холодноречеві пояснювальні слова».

Решту другого дня процесу Сташинський був спокійний і не виказував емоцій. За винятком моменту, коли він описував власне убивство. «Проходячи повз нього, я враз підняв руку і помалу… ну, так (Сташинський вимовляє ці слова ніби зітхає), натиснув на спусковий гачок і тоді пішов далі». У цьому моменті блідий Сташинський почервонів[345].

Багатьох людей вразила манера Ягуша вести суд. «Спокійний, монотонний голос голови суду, з відтінком ледве помітного презирства до людського покидька, яким є підсудний, і розповідь злочинця напружують нерви слухачів аж до фізичного болю», – фіксував послідовник Бандери атмосферу в залі. Тільки наприкінці другого дня суду Ягуш перейшов до питання про мотив убивства абсолютно незнайомої людини, яка, з огляду на це, не могла викликати жодних негативних емоцій. Суддя сам підсумував сказане Сташинським і попросив, якщо він помиляється, виправити його.

– Ваше виховання від 1950 до 1957 років і ваші погляди були такі, що наказ, якщо ви його вже одержали, ви мали виконати в інтересах Радянського Союзу і не брати тоді до уваги будь-які почуття страху за себе особисто, але перемогти їх, – сказав суддя. Сташинський підтвердив. Наступне питання: що чекало Богдана, якби він відмовився виконувати наказ? Богдан відповів, що «не бачив можливости відмовитись від виконання цього доручення». Потім додав: «Відмовитись мені від замаху з людських міркувань і через спротив власного сумління – це означало б для мене найсуворішу кару. Оскільки я знав про планування замаху, мене б ізолювали від усіх людей, що було б рівнозначне смерті».

Суддя базував свій підсумок не тільки на публічних свідченнях Сташинського, а й на протоколах його допитів. Перші свідчення були зафіксовані ще 1 вересня 1961 року, коли скептики-американці здали Сташинського західнонімецькому слідству. «Я діяв за наказом і з мого власного переконання, – сказав тоді Сташинський. – Було природним, що людей, які протиставилися Советському Союзові, вважали ворогами, яких треба було знищувати». Більш-менш те саме він сказав американцям, здивувавшись, що його судитимуть за те, що сам Сташинський вважав виконанням патріотичного обов’язку. Сташинський на суді не робив різниці між Росією і Радянським Союзом. Він був лояльним радше до Союзу загалом, аніж до рідної України. Усе українське в собі він прагнув лишити в минулому. Без цього було важко стати радянським патріотом.

– Я поступово переконувався в правильності радянського режиму і щораз більше засвоював погляд, що я все це роблю для добра радянського народу, – цитував Ягуш протокол допиту Сташинського. – Я був переконаним комуністом, я все робив з політичного переконання… Неповернення [із Заходу] на батьківщину я вважав за зраду. Це випливало з мого комуністичного виховання. З другого боку, я мав співчуття до родин жертв, але коли йшлося про ворогів російського народу, моє комуністичне виховання наказувало мати твердість. На питання, чи вірить він у Бога, Сташинський відповів довгим мовчанням. До вбивства Ребета Сташинський, за його словами, вважав, що нікому не зашкодив, принаймні на його совісті не було нічиєї смерті. Він виріс у релігійній родині, але важко сказати, чи вірив він у Бога після всього, що накоїв і що з ним трапилося.

Діалог про мотиви Сташинського продовжив адвокат Ребетів Адольф Мір. Адвокату Сташинського Гельмуту Зайделю і не довелося щось говорити. Усю роботу за нього по суті робив Гайнрих Ягуш. Запитання судді й відповіді підсудного добре вписувалися у лінію захисту: Сташинський скоїв жахливі злочини, але йому промила мізки радянська пропаганда, і зробив він це за наказом начальства, а не виконати наказ означало ризикувати життям. Чи вдалося Сташинському переконати суд у своїй щирості й відвертості? Чи виникла у незворушного Гайнриха Ягуша симпатія до жертви чекістського шантажу? Чи набула чинності угода, про яку Чарльз Керстен чув у Вашингтоні: передання інформації про радянські спецслужби в обмін на м’яке покарання? Другий день процесу лишив ці питання відкритими[346].

33. Сумнів

Західним журналістам важко було одразу перетравити сенсаційні одкровення Сташинського. Навіщо раціональній нібито людині зізнаватися у двох убивствах? А раптом ним маніпулюють? Радянська й східнонімецька преса писала, що Сташинський – переконаний бандерівець і пожертвував своєю свободою, щоб звинуватити Москву в чужих злочинах. На початку жовтня 1962