Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Щоб прискорити виселення, Хрущов пропонував:

У всіх вищих навчальних закладах і середніх школах користуватися підручниками та вести викладання українською та російською мовами. [...] Ми також вважаємо за необхідне відмінити рішення [...] про заборону мобілізації польського населення західних областей за межі регіону, на роботу в промисловість східних областей УРСР й інших Республік Радянського Союзу. Слід залучити польське населення до виконання всіх обов’язків, які виконує решта мешканців Радянської України. Це означає, що ми будемо проводити мобілізацію польського населення, і чоловіків, і жінок, які мешкають у західних областях УРСР в промисловість, на будову оборонних споруд і для участі в заходах, нарівні з українським населенням[329].

У листопаді 1944 року Хрущов знову запропонував, щоб частину поляків зі Львова, Дрогобича та інших міст переселити до промислових центрів на Сході України, і таким чином змінити етнічний склад міст Галичини на користь українців і росіян. Він попросив також активізувати призов до Війська Польського, а якщо це було б неможливо, рекрутувати поляків до Червоної Армії. Корисно також, на його думку, було б створити у Львові та Дрогобичі спеціальні відділи НКДБ винятково для боротьби з польським підпіллям.

До таких пропозицій Хрущова спонукали заклики чинити пасивний опір виселенню, які знову й знову поширювало польське підпілля. Воно підживлювало в польському суспільстві надію на те, що ще не все втрачено, що може ще — коли поляки продемонструють небажання виїжджати — принаймні Львів залишиться у складі Польщі. Радянські арешти влітку 1944 року завдали польській конспірації болісних втрат, але не означали її кінця. Адже ще восени 1943 року командування АК почало брати до уваги той факт, що радянські війська увійдуть на польські землі в ролі окупанта. Готуючись до такого сценарію, було вирішено створити «конспірацію в конспірації», елітарну організацію, покликану займатися антикомуністичною боротьбою. Ця організація, відома під назвою «НЕ» («NIE» від польського слова «Niepodległość» — незалежність), постала й на Кресах. Після арешту полковника Філіпковського її очолив полковник Фелікс Янсон «Кармен», колишній начальник штабу Львівської Округи, котрий у «НЕ» уживав псевдонім «Райґрас». Доволі швидко він відтворив організаційну мережу, яка охопила також Округи Тернопіль і меншою мірою Станіслав. Вдалося врятувати від чекістів частину складів зброї, гроші та радіостанції. Планувалося утворення партизанських загонів (по одному на повіт) і підготовку тим разом антирадянського повстання. У планах було також висаджування мостів на Дністрі, проте через брак вибухівки від цієї ідеї відмовилися. В рамках операції дезінформації було видано листівки українською мовою. Від імені УПА в них закликали до боротьби проти більшовиків і переконували, що незначна кількість тих поляків, які залишилися, не загрожують українським прагненням до незалежності.

В жовтні 1944 року було вирішено активно протистояти репатріації поляків. У зв’язку з цим польські підпільники спробували спалити приміщення ПКНВ в Дрогобичі, убивали членів переселенських комісій та агентів НКВС. 8 лютого 1945 року був виконаний вирок стосовно члена Спілки Польських Патріотів Здзіслава Бєлінського, натомість у Дрогобичі важко поранено представника евакуаційної комісії доктора Жеґадловського. Вдалося також створити окремі партизанські загони. На межі Округ Львів і Станіслав виник партизанський загін поручника Мечислава Сковрона «Танцівниці». Його завдання полягало в захисті польського населення та ліквідації радянської агентури. В помсту за вбивство в листопаді 1944 року кількох поляків у селі Антонівці партизани з АК-«НЕ» напали на хутір біля Руди, убивши кількох українців. 8 березня 1945 року загін НКВС впіймав польських партизанів біля Червоної Гори у Стрийському повіті. Було вбито семеро, або навіть десятеро партизанів (у тому числі командира), двох захопили в полон.

Вони ще на початку 1944 року почали розпрацьовувати польське підпілля в Західній Україні в рамках операції «Сейм». Після роззброєння підрозділів АК влітку того року вони продовжили розвідувальні дії. У вересні радянські спецслужби перехопили дві радіостанції та друкарню польського підпілля, відтак 24 грудня до рук чекістів потрапив командувач Округи Тернопіль майор Броніслав Завадський «Сан», а в січні 1945 року — голова Представництва Уряду професор Збіґнєв Паздро. Розвиток польської конспірації в Східній Галичині остаточно урвала хвиля арештів, проведених НКВС і НКДБ в лютому 1945 року. Серед заарештованих опинився, зокрема, полковник Янсон, схоплений 19 лютого. Решту членів підпілля, які залишилися на волі, намагалися в цій ситуації якнайкраще замаскуватися, припинивши будь-яку діяльність, яка б могла полегшити спецслужбам викриття конспіраторів.

Так само й на Волині, попри різанину УПА, в підпіллі зосталися структурні мережі АК та волинського Представництва Уряду. Наприкінці 1944 року до рук НКВС потрапила кур’єр АК Галина Оліва, скерована на Волинь із Люблінщини. Безжальні слідчі методи й цього разу справдилися. Численні арешти, які відбулися в березні 1945 року, паралізували польське підпілля на Волині. Вже раніше радянські спецслужби почали розслідування діяльності членів самооборон, заарештувавши декого з них за звинуваченням у співпраці з німцями. Далебі польські бази щоразу мусили отримувати від німецьких цивільних властей і органів безпеки дозволи на володіння зброєю, що давало НКВС необмежену можливість будувати на цьому звинувачення. Решта або потрапили до «народного» Війська Польського, або до ІБ. Все це спонукало більшість іще живих поляків до виїзду на Захід.

У 1944–1946 роках під час операції «Сейм» було заарештовано близько чотирьох тисяч осіб, пов’язаних із підпіллям. Найбільше — аж 1151 — у Львівській області. На випаленій уже раніше Волині схопили 562 польських конспіраторів. Багатьох затриманих засудили до тривалих термінів перебування в таборах. Але ув’язнили не тільки їх. Щоб змусити поляків виїжджати, почалися також арешти «антирадянських елементів» — на практиці йшлося про численних представників польської інтелігенції. До 9 січня 1945 року НКДБ затримало 772 особи, серед яких виявилися чотирнадцять професорів вишів, двадцять один інженер, шість лікарів і п’ять священиків. Згідно з пропозиціями Хрущова, радянська влада заходилася мобілізувати поляків на роботу в шахтах Донбасу. Нестерпним стало повсякденне життя в містах, де в значних масштабах розвинулася злочинність. Справжнім лихом стали брутальні напади, грабежі та вбивства, які часто чинили бродячі банди мародерів-червоноармійців. Лише у Львові щомісяця внаслідок нападів гинули від кількох до кількадесят осіб (у серпні 1945 року були замордовані тридцять три особи).

Після повернення Станіслава Миколайчика до Польщі та утворення Тимчасового Уряду Національної Єдності стало очевидно, що не може бути й мови про хуткий початок Третьої світової війни, а отже, й про зміну кордонів на користь Польщі. Різко про це висловився 30 серпня 1945 року під час візиту до Львова віце-президент Крайової Національної Ради (далі — КНР) професор Станіслав Ґрабський. На зустрічі із львівською інтелігенцією