Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

а угода, яку він започаткував, мала стати першим кроком у цьому напрямку. Водночас поляки не виключали, що їм колись доведеться знову помірятися силами з українцями, і цих міркувань вони ніколи не приховували навіть від вояків УПА. Без сумніву, укладення тих угод супроводжувалося значною дозою взаємної недовіри, а іноді й просто прихованої неприязні.

Сьогодні пам’ять про польсько-українське перемир’я нерідко свідомо витісняють із пам’яті. Спільна атака на Грубешів не пасує до чорно-білого наративу, до якого зазвичай зводиться опис польсько-українського конфлікту: вояки УПА можуть бути тільки жорстокими вбивцями, а поляки — їх беззахисними жертвами. В цій ситуації укладення союзу з УПА може здатися вибриком, чимось незрозумілим і мотивованим винятково лихими намірами. Водночас і польські, й українські партизани думали про одне й те саме — як найкраще послужити волі своєї вітчизни. Порозуміння мали локальну тимчасову мету — обмежити кровопролиття, і до певної міри ця мета була досягнута. Тому слід визнати ці угоди успішними. «Ми обрали одного ворога замість двох», — сказав багато років згодом один із партизанів ВіН, влучно сформулювавши в цьому лапідарному твердженні тогочасний хід думок вояків.

Усім критикам угод, які постаківські партизани уклали з УПА, можна вказати на приклад Верховин. Чи й справді було би краще, якби ВіН пішов шляхом підрозділів НЗС? Прецінь саме пацифікація Верховин є чорною сторінкою польської історії, а не атака на Грубешів.

«Репатріація» по-радянські

Виселення поляків

Радянські перемоги на фронті означали, що долю Центрально-Східної Європи, а отже, й Польщі, вирішуватиме Йосип Сталін. Відновлення кордонів 1941 року було однією з воєнних цілей керівництва СРСР, а відтак польський постулат, щоб принаймні Львів залишився в Польщі, не мав жодних шансів на втілення. Зрештою, вже восени 1943 року на конференції в Тегерані Сталін узгодив із Черчиллем і Рузвельтом, що східні кордони Польської держави проляжуть уздовж лінії Керзона, натомість Польща отримає взамін територіальну компенсацію на Заході. Відразу ж після тієї конференції британці почали тиснути на польський уряд, намагаючись змусити його погодитися на зміну кордонів. 22 лютого 1944 року Черчилль заявив у Палаті Громад, втім, не розкриваючи подробиць, що польське питання обговорювалося на конференції в Тегерані. Британський прем’єр зазначив, що учасники конференції погодилися щодо створення «єдиної та незалежної Польщі», але водночас дав зрозуміти, що Великобританія ніколи не гарантувала «якоїсь визначеної лінії кордону в Польщі»[327]. Це був виразний сигнал про те, що рішення стосовно втрати Польщею Кресів уже прийняте. Саме так це й сприйняли поляки на батьківщині та в еміграції.

Тим часом Перший секретар ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України Микита Хрущов офіційно закликав у Москві, у Верховній Раді СРСР включити до складу УРСР Грубешівський, Томашівський, Холмський, Замостянський і Ярославський повіти. Натомість неофіційно українські комуністи вимагали передати їм Перемишль і Криницю. Щоб територіальні претензії КП(б)У супроти Польщі виглядали достовірними, на цих теренах одразу після приходу Червоної Армії почався «добровільний» збір підписів мешканців під листами з проханням про включення до складу УРСР.

Сталін уже в Тегерані погодився, щоб уся Люблінщина залишилася в межах Польщі й не мав наміру міняти ці домовленості. Проте ініціатива Хрущова дозволяла йому виглядати в очах союзників прихильником поміркованих рішень, своєрідним арбітром у польсько-українських суперечках. Надто сумнівно, щоб українські комуністи усвідомлювали інструментальне трактування своїх вимог, тому, мабуть, рішення про лінію нових кордонів СРСР стало для них несподіванкою. В своїх спогадах Хрущов писав:

Візьмемо для прикладу місто Холм [...] воно було частиною України. Тепер, разом із іншими районами Холм мав стати частиною Польщі [...]. Я не знав про рішення Сталіна аж до миті, коли він повідомив про нього польське керівництво. Він поставив мене [...] в дуже незручне становище. Ті представники української інтелігенції, які підтримували партію, були незадоволені й сердиті тим, як точаться справи[328].

Щоб закріпити новий східний кордон Польщі (ця проблема ще не була формально вирішена, і принаймні теоретично могла виникнути знову), Сталін постановив вчинити радикальне переміщення населення. Усунення поляків із СРСР з цієї точки зору, здавалося, остаточно перекреслить будь-які можливі спроби повернутися до питання про кордони. Тому однією з перших угод, підписаних ПКНВ, стала угода від 9 вересня 1944 року з УРСР про взаємну евакуацію громадян цих держав. Згідно з цією угодою, польське населення мало покинути терени Західної України, а українське — «народну» Польщу. Так звана репатріація в засновку мала бути добровільною. Над перебігом виїздів у обидві сторони мали наглядати уповноважені у справах переселення.

Керівництво УРСР на чолі з Хрущовим було рішучо налаштоване якомога швидше здійснити виселення поляків і євреїв. Проте радянські заклики восени 1944 року натрапили на обструкцію польських мешканців Кресів. Всі вони були переконані, що війна з Німеччиною хутко перетвориться на сутичку Великобританії та Сполучених Штатів із Радянським Союзом, в якій Польща встане на бік союзників і відновить на Сході кордон по річці Збруч. До виїзду аж ніяк не спонукало ані наближення зими, ані усвідомлення, що покидаючи доробок усього життя, переселенці виїжджають фактично в невідоме, на терени, зруйновані війною та «визволені» тільки до Вісли. Вони також не довіряли справності функціонування переселенського апарату ПКНВ. Життя невдовзі підтвердило, що їхні побоювання зовсім не були безпідставними. В цьому болісно переконалися переселенці зі Львова, котрих 2 грудня 1944 року привезли до Перемишля. На вокзалі, всупереч засновкам депортації, їх не чекав жоден представник польської влади, і допіру радянський ескорт мусив шукати їх у місті. Доправлені на станцію, представники польської влади заходилися розселяти приїжджих, шукаючи їм помешкання в Перемишлі. Ситуацію зовсім не полегшило прибуття близько 22-ї години заступника командувача жандармерії поручника Шуманського, котрий замість того, щоб навести лад на станції, «зайнявся» арештами приїжджих. Допіру втручання уповноваженого у справах переселень Алоїзія Роґера урвало цей балаган. Він наказав Шуманському просто йти спати. Сум’яття, яке панувало на станції, заохотило перемиських покидьків суспільства організувати напади на евакуйованих. Декого пограбували, а одного з приїжджих вдарили ножем, — можливо, той намагався боронити власне майно.

Микита Хрущов 29 вересня 1944 року поінформував Сталіна, що:

Поляки, особливо в місті Львові, переважно інтелігенти, [...] поширюють чутки, що питання про кордони ще не вирішене остаточно, і тому, мовляв, виїжджати не слід. [...] Польський емігрантський уряд у Лондоні дав своїм організаціям у Львові та інших містах Західної України вказівку утримуватися від евакуації, обіцяючи, що під час мирної конференції вони доб’ються включення м. Львова й