Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Кордон між Польщею та СРСР залишиться таким, яким він є тепер. Отож, полякам тут робити нічого, слід якомога хутчіше виїжджати до Польщі, заселяти нові терени, які ми отримали після війни[330].

Радянський терор — з одного боку, а з іншого — напади УПА не давали полякам надмірних надій на можливість мирного життя в СРСР. Як влучно зазначив Тімоті Снайдер, «слова «радянська» та «Україна» для більшості з цих людей не мали особливо позитивних конотацій»[331]. У цій ситуації найрозсудливішим виходом здавалося покинути «малу вітчизну» та виїхати до Народної Польщі, де правлять, щоправда, комуністи, однак принаймні формально вона є незалежною державою. Це здавалося кращим, ніж залишатися в країні, де їх відверто погрожували депортувати вглиб СРСР. Багато людей вирішили виїхати До Польщі власне зі страху, що потраплять у Донбас, Казахстан або Сибір. У звіті «НЕ» зазначено:

Утиски й терор стосовно поляків застосовують на кожному кроці і в усіх сферах життя [...]. Тим часом, коли кожен поляк був би здатен на різні жертви, він, проте, вважає, що навіть ненадовго залишатися совєтським громадянином — це щось понад його сили[332].

Влітку 1945 року кількість осіб, які заявляли про бажання виїхати, значно зросла. Але це було доволі непросто. Бракувало транспортних засобів, а очікування на станціях тягнулося цілу вічність. Подорож часто тривала в жахливих умовах, іноді навіть у відкритих вагонах. Складні погодні умови призводили до смерті, зокрема, малюків і осіб похилого віку. В транспорті, який 23 грудня 1944 року виїхав із Луцька, лише на відтинку до Ковеля померли восьмеро немовлят у віці від одного до шести місяців. Панував всезагальний безлад. Керівники транспортів часто не знали, де вони мають вивантажитися. Транспорт, який виїхав 19 листопада із Бучача до розташованого на відстані в 250 км Ряшева, до місця призначення прибув тільки 10 грудня! Під час очікування на кордоні померло четверо людей. Звичною справою були пограбування переселенців. Ті ставали жертвами нападів різних кримінальних банд уже на станції завантаження. Натомість на кордоні радянські прикордонники влаштовували переселенцям обшуки, відбираючи обручки та біжутерію, хоча за законом ці речі можна було вивозити. Подібні ексцеси були зафіксовані на переходах у Раві-Руській та Нижанковичах.

Незважаючи на ці страхітливі умови, до середини 1946 року СРСР покинули майже 800 тисяч осіб. Разом із тисячами цивільних виїжджали й учасники конспірації. В серпні 1945 року, зважаючи на марність подальшого опору, командувач Львівської Округи «НЕ» полковник Ян Владика «Яніна» наказав узятися за самоліквідацію організації. Сам він одним із останніх виїхав до Польщі в жовтні 1945 року. Солдати підпілля брали в дорогу на Захід, якщо це було можливо, вогнепальну зброю та розвідувальні матеріали. Вже у Сілезії вони створили екстериторіальний Львівський район АК-ВіН, який УБ вдалося розгромити допіру в 1948 році.

В Галичині залишилися невеликі групки польських конспіраторів, які час від часу навіть влаштовували бойові акції. Проте, рано чи пізно, але неминуче вони ставали жертвами радянських облав. Водночас із від’їздом поляків до міст прибувала дедалі більша кількість українського сільського населення, привабленого можливістю поліпшити свою долю. Радянська влада заходилася затирати сліди польської присутності, найбільш красномовним свідченням чого, мабуть, стало перетворення на руїни Цвинтаря Захисників Львова на Личакові.

Виселення українців

У той самий час тривав exodus українців і лемків, котрих виселяли у протилежному напрямку, в Україну. На землях сучасної Польщі в 1944 році мешкали близько 630 тисяч українців і лемків. Частина з них прихильно ставилися до комунізму та СРСР (особливо на Люблінщині та Низькому Бескиді). Вони охоче записувалися до міліції й УБ, навіть Червоної Армії. Багато українців працювали в УБ у Володаві й Томашеві Люблінському. То вони, либонь, підписували різні петиції про включення районів, де вони мешкали, до складу СРСР.

Проте значно численнішими були ті, хто відносив себе до конфесійної (православні або греко-католики), ніж певної національної групи. Серед лемків тільки частина відчували зв’язок із українською ідентичністю, а більшість вважали себе окремою етнічною спільнотою, аж ніяк не рідкістю були москвофільські симпатії. Підписання угоди про обмін населенням між Польщею та СРСР стало для українців і лемків важким ударом. Більшість украй неприхильно поставилися до цієї ініціативи. Незалежно від стану національної свідомості, релігійної приналежності чи політичних симпатій, усіх їх об’єднав спротив виїздові на Схід і полишенню рідних домівок.

Переселення українського населення з Польщі розпочалося ще в 1944 році, але до серпня 1945 року воно було здебільшого добровільним. Переважно, бо хоча супроти них і не вдавалися до прямого тиску, та все ж прагнули «заохочувати» українців до виїзду, скажімо, виключивши їх із земельної реформи та суворо стягуючи контингенти в тих, хто не записався на репатріацію. «Заохоченням» також послужило рішення про ліквідацію освіти українською мовою. До СРСР у той час виїжджали зазвичай люди з лівими поглядами, або ж ті, хто втратив унаслідок воєнних дій усе, що мав, і спокусився на пропаговану комуністичними агітаторами картину очікуваного в СРСР добробуту. Частина скорилася натискові переселенського апарату, інші капітулювали, нажахані хвилею вбивств, яка покотилася новим прикордонням. До 1 березня 1945 року із близько 600 тисяч українців, які мешкали в «новій Польщі», виїхали вісімдесят одна тисяча осіб. Однак у липні 1945 року переселенська акція, зокрема внаслідок досягнення угоди між АК-ВіН і УПА, майже цілком припинилася. У зв’язку з цим 24 липня в міністерстві державного управління у Варшаві відбулася конференція за участі українських делегатів із Люблінського, Ряшівського та Краківського воєводств. Делегати одностайно зажадали дотримання принципу добровільності виїздів, відновлення української освіти та ставлення до українців, як до повноправних громадян нової Польської держави. Вони також запропонували оголосити амністію учасникам українського підпілля. Підсумки конференції переконали комуністичну владу, що провести переселення можна тільки силоміць. Для цього в південно-східні повіти сучасної Польщі були спрямовані кілька дивізій Війська Польського. Переселенська операція розпочалася 3 вересня 1945 року від Любачівського, Перемиського, Ліського і Сяніцького повітів.

Під час операції трапилося чимало трагедій: солдати скоювали грабежі, зґвалтування, навіть убивства. Хоча ВП віддавало різні розпорядження, які забороняли відбирати українцям їхнє майно, але водночас армійські документи визнавали, що солдати «скоюють пограбування залишеного українцями майна. Трапляються випадки, коли військо навіть розбирає хати переселенців, пускаючи отриманий матеріал на паливо або на продаж»[333]. «Зразком» часто бували офіцери, найяскравішим прикладом чого є вчинки командира 36 піхотного полку підполковника Ніколая Кірилюка. У звіті ліського повітового старости Тадеуша Павлусевича за 1 січня 1946 року