Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Кіра почула його шепіт і обернулась, її голос був ледь чутним.

— Я не хотіла цього, — прошепотіла вона, уникаючи його погляду. — Мабуть, мої люди побачили нас і доповіли йому раніше.

Герман хмикнув, але промовчав, тримаючи автомат напоготові.

Астарот задумався, його пальці стиснули тварюку сильніше, змусивши її зашипіти. Потім він кивнув — повільно, стримуваний гнів проступав у кожному русі.

— Гаразд, — сказав він нарешті. — Зброя вниз. Але якщо ти, Сталкере, хоч на мить поставиш під загрозу мою дочку, я тебе закопаю живцем.

— Не поставлю, — відрізав Максим, його голос став рівним. — Тільки розмова.

Астарот махнув рукою, і його люди повільно опустили зброю — рушниці клацнули, арбалети відвели вбік. Тиша заповнила депо, але напруга висіла, як іржавий пил у повітрі. Максим сховав пістолети в кобуру, його погляд перетнувся із Германом — короткий кивок, мовчазна згода. Він дістав ніж із чобота й одним рухом розрізав мотузки на руках Кіри. Вона струснула зап’ястями, її очі піднялись до нього — шок, сором, щось невловиме.

— Я не знала, що нас так зустрінуть, — сказала вона тихо, її голос тремтів. — Клянусь.

Максим глянув на неї, його очі були холодними, але вже без люті.

— Поки що ти для мене — дочка Астарота, — буркнув він, відвертаючись. — І, здається, це тобі пасує.

Він повернув голову до Астарота, чекаючи його наступного кроку. Ватажок Демонів повільно відвернувся, його голос пролунав тихо, але зловісно.

— Убити їх.

— НІ! — Кіра кинулась уперед, її крик розірвав тишу. Вона стала перед Максимом, розкинувши руки, повністю закривши його собою. — Ти дав слово, батьку!

Її голос дзвенів відчаєм і гнівом, очі горіли. Максим завмер, його рука інстинктивно смикнулась до пістолета, але зупинилась. Її спина притиснулась до його грудей — жест відчайдушний, але щирий. Герман напружився, автомат у його руках здригнувся, але він не вистрелив. Його брови злегка піднялись — здивування промайнуло на холодному обличчі.

Астарот повернув голову, його очі звузились.

— Моє слово нічого не варте для Сталкерів, — процідив він. — Вони на моїй землі. Я вирішую, хто тут житиме.

Кіра ступила вперед, її голос затремтів, але не зламався.

— Батьку, зупинись, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — Вони не вороги. Могли мене зарубати ще там, на коліях, але не зробили. Я жива через них. Ти завжди казав, що цінуєш чесність. Ось вона — перед тобою.

Астарот примружився, його пальці стиснули тварюку так, що та завищала. Секунди тягнулись, як вічність. Кожен подих гудів у вухах, кожен скрип дощок нагорі здавався вироком. Він мовчав, зважуючи її слова, а пил осідав на підлогу, ніби відміряючи час.

Максим відчув, як його пульс сповільнився, хоч серце все ще гупало в грудях. Рішення ще не було остаточним — один невірний рух, один різкий звук, і депо вибухне хаосом. Але, дивлячись на Астарота, він бачив тінь шансу — вузьку щілину, крізь яку ще можна було протиснутись.

Астарот примружився, його погляд затримався на Кірі. У його очах промайнула суміш роздратування й гордості. Тиша стиснула депо, ніби повітря стало густим від іржі й невисловлених погроз. Потім він підняв руку — різко, але без поспіху.

— Опустити зброю, — наказав він, голос спокійний, але твердий, як удар металу об метал.

Його люди підкорились неохоче — стволи рушниць опустились із тихим клацанням, арбалети відвели вбік. Герман не зводив очей із бандитів, його пальці послабили хватку на автоматі, але зброя лишилась у руках. Максим повільно відпустив руків’я пістолета й відступив на пів кроку, кинувши короткий погляд на Германа — мовчазний сигнал заспокоїтись.

— От і домовились, — видихнув він, голос хрипкий, але рівний. — Тепер поговоримо.

Кіра повернулась до них, її обличчя тремтіло від напруги. Очі блищали — сльози, які вона намагалась стримати, вирвались назовні, залишаючи брудні сліди на запилених щоках. Вона втягнула повітря, її голос був тихим, надламаним.

— Ти не розумієш… — прошепотіла вона, дивлячись на Максима. — Він ніколи не поступається. Ніколи.

Максим глянув на неї, його погляд став пильним, гострим. Він бачив її злам — страх, сором, боротьбу, що розривала її зсередини. Але часу на слабкість не було.

— Але ти пішла проти нього, — сказав він тихо, без осуду, лише констатуючи факт.

Кіра стиснула губи, сльози котились далі, але вона не відвела очей.

— Я не дозволю йому вас убити, — додала вона, голос став твердішим, хоч і тремтів. — Але… він мені цього не пробачить.

Максим насупився, його рука різко піднялась до її обличчя. Він провів долонею по її щоці, стираючи сльози грубим, швидким рухом — ніби змахуючи пил із автомата.
— Тримай себе в руках, — буркнув він, його голос був низьким і різким. — Нам ще вибиратись звідси.

Вона моргнула, її очі блиснули — біль змішався з новою рішучістю.

— Чого ти хочеш насправді, Максиме? — спитала вона хрипко, але твердо, ніби відштовхуючи власну слабкість.