Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Вона повинна була подати мені знак. Але... Ти була таким розчаруванням. Я так чекала... я благала Господа, щоб у тобі була вона. Я щомісяця купала тебе у святій воді, читала різні молитви... я сподівалася... я мріяла, щоб моя Джаклін повернулася до мене...

– Ти ненормальна.– прошепотіла я, моє обличчя стало холодним.

Я ж пам'ятаю це. Я пам'ятаю, воду. Я пам'ятаю, що задихалася. Мені часто снився сон, ніби я тону. Тону під нерозбірливий шепіт. Вона мене не топила, скоріше навпаки, вона занурювала мене у святу воду і молилася, щоб я була її померлою донькою. Господи, тепер зрозуміло чому я прокидаюся в холодному поту. Чому боюсь глибини. Чому вона ніколи не виявляла материнських почуттів. Ми з Ві експеримент, ненависні їй пародії, підробки на колись загублений скарб. Вона б ніколи не зуміла полюбити нас, бо в її серці тільки жага повернути ту, яка померла. На живих їй плювати. Усвідомлення переліченого вище тягарем упало мені на плечі, і я впала на ліжко, розуміючи, що гарячі сльози болю і відчаю застилають мені очі.

– Якби я знала...– прошепотіла вона.

– То що?– розсердилась я.

– Ніколи б не народила знову.– хитала головою вона, волога на її щоках і під носом робила її погляд ще більш відчайдушним. Вона закрила руками голову.– Ви... ви зіпсували мені життя. Ви всі. Ви і ваш батько! Я була така щаслива, коли дізналася, що вагітна! Але мій батько ніколи не дозволив би мені вийти за нього. Звісно, кому потрібен звичайний журналюга–пройдисвіт на мізерній платні. Ні, йому подавай перспективного асистента, який розуміється на діловодстві і здобув партнерство парою вдалих зустрічей. Як же я його ненавиділа!

– Але за підсумком не менше двох разів переспала з ним, щоб виштовхнути зі своєї утроби двох невдячних пародій на Джаклін, як мені її величати? Джаклін перша?

– Стули свого рота! Не смій вимовляти її ім'я! – крикнула вона, вдаривши мене з кулака в ніс. Вона скрикнула, хапаючись за руку.

Мій ніс почав сильно нагріватися, і засльозилися очі, дуже нило перенісся, краплі крові окропили носи черевиків і сорочку на грудях. Не зламаний, але розбитий. Як і я в цей момент.

– З твоєї милості це моє ім'я, мамо.– відповіла я.

Вона замахнулася на мене знову і я, схопивши її зап'ястя, стиснула з усієї сили. Я дивувалася її жорстокості, дивувалася її мерзенному ставленню до власних дітей, дивувалася несправедливості, яку вона плодила.

– Я не відчуваю до тебе жодного співчуття. – відповіла я. – Такі, як ти, на нього не заслуговують. Як і можливості мати дітей.

–Наче ти заслуговуєш на дітей! Невдячне, лихе, прокляте дитя!

–Як ти мені тоді сказала? Я занадто юна для материнства? Це ти у свої вісімнадцять із хворою позашлюбною дитиною на руках зрозуміла, так?

Її рука тремтіла в моїй і, схлипнувши, вона заплакала. Її обличчя спотворилося в гримасі горя, і сльози скапували з понівеченої плачем фізії.

– Будьте ви всі прокляті! – здалася вона, плачучи.

– Ні, мамо. З усіх, кого ти проклинаєш, прокляття торкнулося лише тебе саму.

– Вона була найкращим, що траплялося в моєму житті.

– І ти втратила її, бо, як і все, що траплялося в твоєму житті, ти не цінуєш.

Я з силою відштовхнула її руку і пішла, зачинивши двері. Я була в такому потрясінні від почутого, що мені важко навіть підібрати будь–які порівняння. Але якщо ви поцікавитеся, що ж саме мене вразило, я не зумію відшукати точної відповіді на це запитання. Адже що мене здивувало? Що моя потайлива мати могла мати дитину, про яку я не знала? Могла ще як. Що вона була не від батька, і вона ніколи його не кохала? Якщо і є щось на світі більш ясне, ніж наявність сонця над нашими головами, це усвідомлення того, що шлюб моїх батьків не щасливий і таким ніколи не був. Тоді, що? Що моя мати любила прикластися до джина і була побожною в критичних ситуаціях? Теж не новина. Вона якось розтрощила руку ножем на кухні і замість того, щоб бігти до аптечки, поливала його святою водою, яку тримала в банці в кухонній шафці і зачитувала "Отче Наш". Тоді може бути, що вона не побоялася назвати нас із Ві на честь первістка, який помер від хвороби? Вона не боялася, вона сподівалася. Тож це теж не дивно. Те, що вона подарувала мені дрібні панічні атаки і страх перед водою і глибинами, ну теж не дивно, адже вона пов'язана з більшою частиною моїх моральних болячок. У цьому вона майстер. Це ще яскравіше висвітлило дилему щодо моїх дітей. Чи варто говорити Оліверу про те, хто я йому? Чи відчує він себе підробкою, як я? Що якщо так? Я все життя шукала відповідь на запитання, чому не знала любові від матері, і коли я її знайшла, мені не стало легше, навпаки. Я почала почуватися бракованим товаром. Що якщо Олівера від цього знання спіткає та сама доля.

– Матусю?– поплескавши мене по руці, сказала Джинні.

– Так? – я глянула на неї, криво зв'язані хвостики, явно робота Кріса, але я ціную старання.

Джинні простягнула мені кострубаті дитячі каракулі, в яких я помітила кількох чоловічків.

– Це тобі.

– Дякую, люба.

– Я тебе люблю.

– І я тебе люблю. – я міцно обійняла її. – І я ніколи не перестану повторювати тобі це. – прошепотіла я.