Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

Майже всі хто був поряд зі здивування подивились на мене.

І тут до мене дійшло. Ніж був дивним, і його бачили лише троє: Конн, я та декан.

- Дуель закінчена. Учні Ольше, Феттер та Ей’Крен до мого кабінету.

***

В приміщенні було тихо. Декан Лавер дивився на нас й мовчав, начебто підбирав слова, щоб максимально уникнути недрукованих, описати ситуацію та що він про це думає. Ми ж йому не заважали й також мовчали.

- Отже, - порушив тишу іллін, - Учень Ей’Крен. Ви показали, що не даремно провели рік в цих стінах. Боролися з гідністю, хоча й стримувались, що затягнуло бій.

Від почутого Конн с недовірою подивився на суперника не вірячи, що з ним бились в пів сили.

- Тепер ви пан Феттер. Бити в спину це низько. Це не гідно честі мага.

- А хай не повертається до ворога спиною, - пробурмотів Конн.

- До ворога?! – вибухнув Лавер. - Запам'ятай хлопчисько. Між чарівниками не повинно бути ворогів. Конкуренти, суперники так. Але не вороги. Вороги - це ті, хто спалює нас живими, саджає наших дітей на кіл. Вороги це немерці, що блукають на кордоні з Диким Лісом або виповзають з аномальних зон. Чому, ти гадаєш, кожен маг, що себе поважає, йде до кордону Вільних Земель? Якщо ми їх звільнимо, принаймні частково, то отримаємо дім, в якому будемо вільними. Тому що не сьогодні, так завтра не наділені магічною силою, знову підуть на нас війною. А хто прикриє твою спину? Я відповім. Такі ж самі маги, як ти. Але якщо під час навчання ти будеш бити в спину, чи будуть вони прикривати твою в справжньому бою? Можеш не відповідати. Просто подумай над моїми словами. Я вважав, що Тадер Дуфф взявши вашу компанію в особисті учні, не тільки дав основи магії, але й прищепив кодекс честі. Але, здається, старий помилився. Я напишу йому, нехай це буде його головний біль. Ви можете бути вільними. Ольше, залишитесь.

Двері закрилися голосніше, ніж слід, але іллін навіть не звернув на це уваги. Або прикинувся, що не звернув.

- Зараз же поговоримо про тебе, - дочекавшись коли ми залишились на одинці, продовжив чоловік.

- Дивно. А я думала, про те чому ви збрехали на рахунок Дикого Лісу.

- Я не брехав. Хоча з нього й очікується вторгнення та не згасає надія, його оминути. Тому повернемось до вас. Як ви побачили напад?

- Я його скоріше відчула, - зізналася, хоча було бажання не відповідати. З вередливості. Але все ж розуміла, що вічно грати в мовчанку не вийде. Та й не моє життя ми зараз обговорюємо. - Мене оточували азарт, заздрість, відчуття переваги, тощо. Але також були й злість та бажання не програти. Навіть не знаю, чи спочатку помітила ніж, а потім створила стрілу, чи навпаки. Але жбурнула вогняним заклинанням чисто рефлекторно. Мабуть, потрібно було спочатку обміркувати, а потім атакувати.

- В цьому випадку твої рефлекси спрацювали як потрібно. Але в мене інше питання: ти впевнена, що бачила саме ніж?

- Так. А що, це було щось інше?

- То була не справжня зброя, а заклинання у вигляді ножа. Воно було сховано ілюзією невидимості, то що ти його побачила – дивовижно.

- Я бачила, як Феттер витяг його з чобота, - приголомшила черговою заявою.

- Не добре, - тільки й сказав на це декан. – Якщо ти вже закінчила ображатися та додатково займатися у Стера, треба продовжити заняття з емпатії. Тим паче, що твій артефакт майже не допомагає.

Чоловік змінив тему розмови, щоб раптово чогось не сказати того, що знати мені не потрібно.

- Я питала про це в пана Прієра. Він зробить інший, особистий для мене, але на це потрібен час. А з зіллями. Нам ще тиждень над ними чаклувати.

- От через тиждень й почнемо. Й не важливо, готовий буде артефакт, чи ні.

Я на це нічого не сказала. Заняття мені дійсно були потрібні. Того я залишила кабінет декана знов в змішаних почуттях.

29.09.157р.

Маг-Рівік

Листя на деревах поступово набували золотого кольору, а деякі вже навіть почали осипатися, прикрашаючи землю яскравим килимом. Тож я б захоплювалася красою академічного парку, якби не два, "але".

Перше це затягнуте важкими хмарами небо, погрожувало в будь-яку хвилину учинити зливу. Другим були Конн та Бран, вирішивши "серйозно" зі мною поговорити на одинці.

- Ти нас зрадила, - одразу видав Бран.

- Й не раз, - додав його приятель. - Перший раз ще в Дориму.

Ось це поворот в сюжеті! Мені від несподіванки довелось добре стиснути щелепу, щоб та не впала на землю.

- Ти нас покинула та пішла. А ще не попередила, щоб ми зайшли до Вежі.

- Стоп, - спробувала я зупинити цю маячну. – По-перше, це ви мене покинули в посольстві та не захотіли спілкуватися й надалі. Про вежу я вам розповідала, та ви не слухали, бо постійно перебували п’яними.

- В посольстві тебе ніхто не кидав. Нам довелось піти, бо дівчатка змерзли та втомились.

- А я по вашому не дівчина? Й втомитися не могла? А якби я заблукала в пошуках заїзду?

- Але ж не заблукала. Та й коханців дуже швидко собі знайшла. Про тебе було кому подбати.

Епт… Брг… Кграм…

Захотілося вилаятись підслуханою орочью лайкою. І ці туди ж. Їм що, інтиму в особистому житті не вистачає? Так борделі в цьому світі законно існують. От що за звичка лізти в чуже життя та обговорював, вигадувати байки?

- Ви правильно помітили. Про мене було кому подбати, як і про вас. Вас шестеро, проти мене однієї. Нічого в голові не клацає? Ніяка розумна думка не народжується?

- Не важливо, - навіть не зробивши жодного правильного висновку продовжив Бран. – Але ти повинна була коли вступила до школи вимагати всіх належних нам пільг. Безкоштовного навчання, харчування, постачання та проживання в нормальних умовах.

- Я вам що мати, чи опікун? З якого дива я повинна була для вас щось вимагати? Пан Ланг одразу ж попередив, що безкоштовного нічого не має.

- Для тебе може й немає, а от для обраних ще як є.