Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь"

бридкий замір вищезгаданого дворянина полягав єдино в тому, щоб поставити мене за свідка непристойних пасажів; бо ж відомо, що жодна людина не піде до хліва, а тим паче до гусячого, задля пристойного діла. А коли чинилося таке беззаконня, то два передні стовпи захопили власну мою землю, що дісталась мені від батька мого блаженної пам’яті Івана Онисійового сина Перерепенка, ще за його життя. Та земля починається від комори і йде прямо до самого того місця, де баби миють горшки.

3) Вищеописаний дворянин, що вже саме його імення та прізвище викликають всяку огиду, ховає у себе в серці зловмисний намір спалити мене у власному домі. Безсумнівні ознаки того в нижче сказаному себе проявляють: по-перше, оний зловредний дворянин почав виходити часто з своїх покоїв, на що перше ніколи через свої лінощі та бридку ситість у тілі не зважувався; по-друге, в челядній його, що тулиться до самого тину, який захищає власну мою, одержану мною від покійного батька мого, блаженної пам’яті Івана Онисійового сина Перерепенка, землю, повсякденно та надзвичайно довго горить світло, що вже є видимим тому доказом, бо раніше, через скаредну його скупість завжди не то що лойова свічка, а навіть каганець бував гашений.

А тому прошу оного дворянина Івана Никифорового сина Довгочхуна, яко винуватця за палійство, за зневаження мого чину, імені й фамілії і за хижацьке привласнення чужого добра, а особливо за ганебне та соромітне додавання до прізвища мого назви гусака, до стягнення штрафу, покриття витрат та збитків засудити, і самого, яко порушника, в кайдани забити й, закувавши, до міської в’язниці переправити, і на це моє прошеніє присуд негайно та беззастережно вчинити. Писав та складав дворянин, миргородський поміщик, Іван Іванів син Перерепенко».

Коли було дочитано це прошеніє, суддя підійшов до Івана Івановича, взяв його за ґудзика й почав до нього промовляти майже такими-от словами:

— Що ж бо ви робите, Іване Івановичу? Бога бійтеся! киньте оце прошеніє ваше, нехай воно пропаде! (Сатана б йому приснився!) Поберіться краще з Іваном Никифоровичем за руки та поцілуйтесь та купіть сантуринського чи нікопольського[148], чи хоч просто наготуйте пуншику, та покличте мене! Вип’ємо разом і про все те забудемо!

— Ні, Дем’яне Дем’яновичу! не таке діло, — сказав Іван Іванович з тією поважністю, що завжди так йому личила. — Не таке діло, щоб можна було піти на мирову. Прощавайте! прощавайте і ви, панове! — говорив він далі так само поважно, повернувшися до всіх. — Маю надію, що прошеніє моє ввійде в належну чинність, — і вийшов, а все присутствіє аж отямитися не могло з того дива.

Суддя сидів, не кажучи ні слова. Секретар нюхав табаку, канцеляристи перекинули битий черепок із пляшки, що слугував замість чорнильниці, і сам суддя, з неуважності, розвозив пальцем по столу калюжу з чорнила.

— Що ж ви на це скажете, Дорофію Трохимовичу? — сказав, трохи помовчавши, суддя до підсудка.

— Нічого не скажу, — одповів підсудок.

— Он що воно діється! — сказав знову суддя.

Не встиг він це промовити, як двері затріщали і передня половина Івана Никифоровича протислась у присутствіє; друга половина ще зоставалась у прихожій. Поява Івана Никифоровича, та ще й у суді, так усіх вразила та здивувала, що суддя аж скрикнув; секретар кинув читати. Один канцелярист, у фризовій подобі пів-фраку, узяв у губи перо; другий проковтнув муху. Навіть інвалід, що виконував обов’язки фельд’єгеря й сторожа, він перед тим стояв біля дверей, чухмарячи в своїй брудній сорочці з нашивкою на плечі, навіть той інвалід роззявив рота і наступив комусь на ногу.

— Яким це вітром! що й як? Як здоров’я ваше, Іване Никифоровичу?

Та Іван Никифорович не знав, чи на цім він світі, чи на тім, бо зав’яз у дверях і не міг ніяк поступити ні туди, ні сюди. Даремно кричав суддя в прихожу, щоб там хто випер Івана Никифоровича, налігши ззаду, в присутственну залу. В прихожій була одна тільки баба, прохачка, що, хоч як силкувалася кощавими своїми руками, не могла нічого вдіяти. Тоді один канцелярист з товстими губами, з широкими плечима, з товстим носом, з очима, що дивилися скоса і п’яно, з продертими ліктями, підступив до передньої половини Івана Никифоровича, склав йому обидві руки навхрест, мов дитині, і моргнув на старого інваліда, котрий уперся своїм коліном у черево Іванові Никифоровичу і, незважаючи на жалісне стогнання, випхнув його в прихожу. Тоді поодсовували засовки і відчинили другу половинку дверей. При цьому канцелярист і його помічник, інвалід, від одностайних зусиль, подихом уст своїх розпустили такі густі пахощі, що кімната присутствія обернулась була на якийсь час на шинок.

— Чи не забили вам чого, Іване Никифоровичу? Я скажу матусі, вона пришле вам настойки, а ви нею потріть тільки собі крижі та спину, і все минеться.

Та Іван Никифорович упав на стілець і, окрім протяжних охів, нічого не міг вимовити. Нарешті, немічним, ледве чутним від утоми голосом проказав він: «Чи не хочете?» — і, добувши з кишені ріжок, додав: — Беріть, призволяйтеся!

— Дуже радий, що вас бачу, — відповів суддя. — А проте не можу уявити собі, що змусило вас такого труда собі завдати та вшанувати нас такою приємною несподіванкою.

— З прошенієм… — тільки й міг вимовити Іван Никифорович.

— З прошенієм? з яким?

— З позовом… — тут через задишку мова на довгий час урвалася, — ох!.. з позовом на шахрая… Івана Іванового Перерепенка.

— Господи! і ви туди ж! такі нерозлучні друзі! Позов на таку доброчинну людину!..

— Він сам сатана! — вимовив уривчасто Іван Никифорович.

Суддя перехрестився.

— Візьміть прошеніє, прочитайте.