Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Важко пояснити ті дивні думки та відчуття, що проносилися в мені зараз. Я спробувала відгородити свою свідомість від розуму демоніта. Стати лише стороннім спостерігачем, як раніше. Але цього разу не вийшло.

Перед очима замиготіли образи-спогади, що зараз пролітали у голові Еннія. Я ніби поринула у глибини чужої душі, дивлячись на речі чужими очима.

***

Я навіть не думав, що буду так важко переживати втрату цієї дівчини. Завжди переконував себе, що вона для мене нічого не значить. Що я лише використовую її, граюся з нею. Заради того, щоб виграти парі з братом, самоствердитися, влаштуватися у світі смертних, що завжди манив до себе. Чомусь здавалося, що той світ мене очистить. Позбавить того, що все життя мучило і не давало спокою.

У Сутінковому світі я завжди почувався зайвим. Нехай навіть народився тут і ніколи не знав іншої батьківщини. Вже саме моє народження було небажаним і ганебним. Воно принесло купу проблем родині моєї матері і зруйнувало життя їй самій. Мені повсякчас давали зрозуміти, що я чужий для сім’ї і нікому непотрібний. Хіба що матері, та й то лише від безвиході.

Я єдине, що тримало її на цьому світі. Вона знала, що без неї мені не вижити. Дід знайшов би спосіб мене позбутися. Для нього я завжди був чимось на кшталт паршивого безпритульного цуценяти, що лише через непорозуміння опинилося в його домі.

А потім у моє життя повернувся той, через кого і почалися всі мої проблеми. Якби не Болгій Дарнадар, я б просто ніколи не народився. І так було б краще для всіх. Але він повернувся. І відчинив переді мною двері в інше життя. Те, про яке до цього я навіть не підозрював.

Мене тепер оточували розкіш і турбота. Найменші мої забаганки виконувалися. Але я розумів, як легко можу все це втратити. Варто лише чоловіку, який взяв під своє заступництво, відвернутися від мене, і все одразу закінчиться. Мене викинуть на вулицю, як дворового пса, якому лише на коротку мить пощастило потрапити в добрі руки.

Я ніколи не тішив себе марними ілюзіями, що щось у цьому світі може бути довговічним. Чиясь прихильність, кохання, дружба. Всі ці почуття крихкі та тендітні, наче порцелянові статуетки, що прикрашали камінну полицю у замку Дарнадарів. І я не дозволяв собі прив’язуватися до будь-кого. Розумів, що якщо навіть найрідніша людина воліла піти з життя і скинути з себе тягар вважатися моєю матір’ю, то від решти не варто чекати постійності.

А ще, несподівано усвідомивши силу своєї краси, я почав отримувати якесь збочене задоволення в тому, щоб підкорювати чужі серця. І хоч розумів, що прихильність тих людей, що підпадали під мої чари, не триватиме вічно, на коротку мить упивався можливістю відчути себе їхнім господарем.

І все-таки тут, у Сутінковому світі, я залишався ніким. Лише незаконним сином могутнього демона. Майбутнє життя малювалося порожнім і нікчемним. У той час як хотілося більшого – довести, що я гідний стати кимось, звеличитися настільки, щоб ніхто і ніколи вже не міг вирішувати мою долю.

Той момент, коли завдяки Гілері я отримав шанс наблизитися до цієї мрії так, як ніколи раніше, став найщасливішим у моєму житті. Ледве прийшовши до тями після того, як Володар передав мені дар крові, я вже подумки малював у голові дорогу в це нове майбутнє. Провести деякий час в Кривавому Притулку, набратися сил, а потім переконати Гілеру відпустити мене у світ людей. Або піти туди разом зі мною. Там би я з легкістю досяг всього, про що мріяв.

Але чим більше я дізнавався про той світ, випитуючи у своєї покровительки все, що вона знала, тим більше розумів – все буде не так просто, як я сподівався. Мені потрібний провідник. Той, хто стане першим щаблем і допоможе пізнати той світ, не наробити в ньому дурниць. І я розумів, що на пошуки такого провідника може знадобитися набагато більше часу, ніж я гадав.

Навіть коли з’явилася Тея, у такій якості я її спочатку не розглядав. Наївна дурненька дівчинка, чиєю єдиною чеснотою була гарна зовнішність і кумедна зворушливість. Мені лише хотілося з її допомогою втерти носа Асдусу. Вкотре підкорити чиєсь серце, а потім, розбивши його, піти далі.

Але чомусь цього разу все пішло не так.

Я боявся зізнатися самому собі, що це дівчисько западає мені в душу все сильніше. Боровся з цим. Переконував, що вона для мене нічого не означає. Навіть у той моторошний третій місяць, який довелося провести в підземеллі, моя боротьба тривала. Я відчував її не так, як решту. Іноді навіть дозволяв проникати у свій розум, чого б ніколи не дозволив комусь іще. І водночас сприймав найгіршим ворогом з-поміж усіх. Через те, що тільки вона могла настільки притупити мою пильність.

Ненависть і потяг – ось те, що я відчував до неї, коли всередині панував лише кровожерливий звір. Асдус допоміг впоратися з божевіллям, що все сильніше затьмарювало розум. Напевно, він єдиний, кому я хоч трохи довіряв. Хоча сам не міг до ладу пояснити причин. Можливо, дитячі враження справді залишають надто глибокі сліди в душі, якщо його вміння підібрати тоді потрібні слова настільки закарбувалися в ній.

А в якийсь момент я втомився боротися з собою. З потягом до дівчини, яка все сильніше впивалася в моє серце. І дозволив проникнути в мою голову зовсім дурній ідеї. Зробити її своєю супутницею у світі людей. Разом з нею досягати поставленої мети. І як тільки я це вирішив, з плечей ніби впав важкий тягар. Умиротворення. Воно так рідко відвідувало мене в житті, що здавалося найбільш дорогоцінним.