Читати книгу - "Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко"

Минуло пів року

Лера застебнула ґудзики на своїй світлій шифоновій блузці, яка гарно пасувала до класичних чорних штанів і ще раз поглянула на себе у дзеркало. П’ятий курс, навіть не віриться. Останній рік в університеті, а потім — новий етап у житті. 

— Вже йдеш, доню? — на порозі кімнати з’явилася Світлана в легкій блакитній сукні. — Підете кудись з Ігорем святкувати початок нового навчального року?

— Не знаю, мамо. Ігор нічого не казав.

— Може запросиш його якось до нас додому? Хоч познайомимось.

— Думаєш варто? — Лера підхопила сумку і вийшла в передпокій, починаючи взувати свої чорні босоніжки. — Я ж бачу, що Ігор не подобається вам з татом. Хоч ви з ним ще й не знайомі.

— Ох, доню! — Світлана тихо зітхнула. — Ми з татом ніколи не лізли у твоє життя, але… Не розумію, що тебе підбило покинути Влада? Ви так кохали одне одного! І ти так підтримувала його всі ті місяці, коли він був у клініці.

— Не будемо про це, мамо, — Лера підійшла до жінки, чмокнула її в щоку і відчинила вхідні двері. — Я пішла. До вечора.

Перший день осені привітно усміхався місту яскравим сонцем, яке лише починало свій шлях у чистому блакитному небі. Опинившись на вулиці, Лера рушила до метро. Вона так і не розповіла батькам про інцидент на озері і не збиралася цього робити. Сергій та Світлана і без того ставилися до Ігоря з насторогою. І Лера вважала, що знайомити його з батьками ще зарано.

За ці пів року всі студенти університету почали вважати Леру та Ігоря парою. Але насправді їхні стосунки довго були суто дружніми. Ігор майже щодня проводив Леру до метро після занять, пив з нею чай на великій перерві, а на вихідних і під час літніх канікул витягував дівчину з дому на прогулянку або у кіно. Він дотримав обіцянку і нічого не вимагав. Лера не могла не визнати, що це спілкування було приємним. Ігор вмів розважити, а у його поведінці не залишилося жодних слідів минулого нахабства. Поруч з ним зникало відчуття самотності, від якого так хотілося втекти. Але болюча рана в грудях залишалася, не пускаючи в серце нові почуття. Ігор не квапив події. Але два тижні тому вперше поцілував Леру. 

Це сталося після вечірнього сеансу в кіно. Поцілунок Ігоря був ніжним і досить приємним. Але він ані трохи не нагадував поцілунки Влада. Лера забороняла собі порівнювати і наказувала серцю забути, але не могла здійснити це намір. І так само не могла заперечувати, що з Ігорем було добре. Обпеченій душі хотілося знову ожити. Розквітнути новими почуттями, бути коханою. Влад ненавидить її і має на це повне право. Але як же хочеться щастя!

Лера приїхала до будівлі університету за двадцять хвилин до початку занять і зупинилася на вулиці біля центрального входу, збираючись почекати Ігоря. Ранкове вересневе повітря було свіжим, але з нього ще не зникли теплі нотки літа. Лера згадала, як починала нову осінь рік тому. Розбита вщент після розставання з Владом і зовсім самотня. Ця рана досі болить, але поступово затягується і стає терпимою. Можливо, з Ігорем вона зможе знайти щастя? 

Повернувши голову, Лера помітила Аню, яка підходила до будівлі університету. Світла сукня гарно пасувала до симпатичного обличчя дівчини та її зібраного у хвіст русявого волосся. Поруч з Анею крокував Женя в синіх джинсах та білій футболці поло. Лера знала, що він завершив навчання в медичному і тепер проходив інтернатуру в хірургічному відділенні однієї з лікарень Києва. Ще на початку літа Женя орендував квартиру і забрав Аню жити до себе. Зупинившись за кілька метрів від входу, Женя подарував дівчині короткий поцілунок, щось прошепотів їй на вухо і пішов. Аня з посмішкою провела його поглядом і рушила до входу. Проте враз стала похмурою, помітивши Леру.

— Привіт, Ань, — Лера завжди віталася, хоч Аня її демонстративно ігнорувала.

— Хм, — Аня зупинилася і зневажливо зиркнула на дівчину. — Ну привіт.

— Я дуже рада за вас із Женею, — щиро промовила Лера. — Ви гарна пара.

— Не така гарна, як ти з Ігорем! — Аня фиркнула. — Блін, це анекдот якийсь! Після всього, що було ти з ним зустрічаєшся?! От би Влад почув!

— Ань, — Лера нервово облизала пересохлі губи. — Як він? Як йде лікування?

— Ми з Владом майже не спілкуємося. Мабуть, він хоче прибрати зі свого життя все, що пов’язано з тобою. Але я знаю, що лікарі таки поставили його на ноги.

— Справді?! — Лера не стримала посмішку. — То Влад повертається в Україну?

— Ні, — усміхнулася Аня. — Він весь цей час вчився дистанційно, тому отримає диплом психолога наприкінці цього навчального року. Потім планує їхати у Варшаву та працювати там у клініці батька. Влад відмовився від ідеї з СТО. Думаю, що через ваше розставання. Він не планує повертатися до України.

Слова Ані боляче стиснули щось у грудях, обірвавши останню ниточку надії. Лера опустила очі. Це дійсно кінець. Вона більше ніколи не побачить Влада.

— Ти йому все життя зламала, — промовила Аня. — Живи з цією думкою, Леро!

Нагородивши дівчину холодним поглядом, Аня рушила геть. Лера закусила губу, стримуючи сльози. Ярославу можна аплодувати. Він не лише усунув небажану обраницю сина, а й змусив Влада відмовитись від мрії. Хіба ж можна назвати батьком того, хто так безжально нищить щастя власної дитини? Лера проковтнула сльози і побачила Ігоря, який поспішав до неї. Біла сорочка дуже йому пасувала та гарно поєднувалася з темними штанами. Опинившись біля дівчини, Ігор впевнено обійняв її та поцілував. Але Лера була зовсім не в тому емоційному стані, тому поспішила вислизнути з його обіймів.