Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Ех, прокидаюся з ясною головою в облізлій палаті селищної лікарні, і на душі — відразу спокійно.

Минулого разу спроби прокинутися оберталися такою заплутаністю, що зараз навіть короткі уривки насилу в пам'яті відтворюються. Пам'ятаю тільки, як мене дико нудило кілька разів.

Щоправда, навколо десятки приладів, які точно не належать до звичного обладнання Василькова.

Ледь не скрикую, помітивши, що моя долоня геть коричнева. При близькому розгляді пляма виявляється чимось нешкідливим на кшталт йодової сітки.

Самопочуття визначаю як нормальне, тому виповзаю з ліжка. Зліва апарат пищить і смикається. Намагаюся роздивитися його. І поки розвертаюся, у палату прибігають.

Ох трясця.

Прямо взвод лікарів, які до Василькова стосунку не мають.

Точно Кулак нагнав.

Ну, зі мною все гаразд, може якось влаштувати, щоб частина лікарів залишилася, як і обладнання? Лікарня у Василькові — найбільша в окрузі п'яти селищ. Не завадить поповнення.

Пояснення у медичних фахівців виходять невиразні. Дізнаюся, що в мене алергія на один із компонентів тієї отруйної суміші. Що суміш, може бути, на такий потужний ефект не розрахована. І очікуються точні результати тільки через кілька днів. Вони відправили все на підтвердження в кілька лабораторних центрів, включно з Данією.

Якась кустарно зроблена суміш, як я розумію, тому й докладне дослідження.

— Ем, можете покликати Василя Кулакова? І не знаєте, де Ваня? Підліток чотирнадцяти років. Він зі мною тоді постраждав.

Засмучуюсь, дізнавшись, що Вася в столиці. А про Ваню вони нічого не чули.

Мого телефону в них немає, і вони зараз придумають, що можуть мені надати.

Дивні вони дещо. Або може моя голова ще не відійшла.

— Ми вже зателефонували вашій подрузі, Мірі Никонівні. Вона координати залишала.

Одразу веселішаю. Добре знати, що хтось додумався. Не дуюся на Василя, звісно. Не очікувала, що він тут на підлозі оселиться в очікуванні, але міг би хоча б у Василькові тусуватися.

Кукую в палаті, попиваючи манговий сік. Смачно так, слів немає. Відчуваю також, що точно схудла на кілька кілограмів. Торжествую! А то в останні тижні з цим диком, що сам хом'ячить потрійними порціями, почала гладшати. Він мене реально загодовував.

Нарешті виявляю, що минуло не два-три дні, як мені здавалося, а чортових десять днів.

У шоці дивлюся на дату безкоштовної Васильковської газети. Тут на тумбі купа зібралася, мабуть, щодня свіжу приносили. Ось це сервіс.

У душі ще жевріє надія, що мій телефон врятували.

Так, потрібно буде уважно мої аналізи вивчити й діагноз подивитися, бо... трясця, більше тижня минуло?!

А потім я газету розгортаю.

І серце моє, що стало паперовим, розгортається теж. На сотні сотень тонких шарів, майже до невагомості, стоншуючись до зникнення. Нема чому більше битися. Розчинилося.

На передній сторінці чорно-біла фотографія урочистого відкриття будівництва спорткомплексу.

Мер, Єгор Лін, незнайомий чоловік і Василь Кулак.

Обдурив, обдурив, обдурив, обдурив, обдурив, обдурив, обдурив, обдурив.

У палату прослизає Міра Никонівна. І якимось надприродним чином я піднімаю на неї очі, а вони без сліз.

Поки вітаємося й усміхаємося, то та се по дрібницях, дивлюся іноді на газету.

Обдурив, обдурив, обдурив, обдурив, обдурив, обдурив, обдурив, обдурив. 

Поклявся мені. І обдурив. Навіть не дочекався моєї виписки. Ну, в цьому-то й річ. Що ж може Аліса Чернишевська вдіяти, якщо в безпам'ятстві валяється.

Десять днів. Господи!

Чому так довго? Ніколи не думала, що зі мною таке трапиться.

— Міро, скажіть, будь ласка, а де Ваня? У Сергія Степановича? Можна від вас зателефонувати? Вибачте, знову пристаю, але телефону немає.

Вона продовжує посміхатися, але пересідає по-іншому, змінюючи позу на ліжку. І смітинки під ногами розглядає.

— Не думаю, що в Сергія Степановича. А ти ще нікому не дзвонила?

Мотаю головою, закушуючи губу.

— Ну, він цілком може бути з Кулаковим. — Вона повільно набирає повітря в легені. — Особливо після того, як йому висунули обвинувачення.

— Як? — заїкаюся я. — За що йому обвинувачення висувати? Вася ж в іншому місці перебував узагалі.

Дивлюся в газету, і хочу спопелити підлу фотографію. У підлості не повинно бути світлин.

— Ні, — вона хитає головою, — обвинувачення висунули Вані.

Та в мене язик намертво примороженим до неба відчувається. Тому й не можу рухати ним. Хочу вирвати його, як і отруєну їжу зі шлунка.

— Що? За що! Він же дитина!

— Так, — сумно каже Міра. — Але йому чотирнадцять. За законом це допустимо.

— Але за що?!

Міра знову відводить ніжні блакитно-зелені очі й поправляє світле волосся в старомодній зачісці.

— Я подробиць не знаю, Алісо. Ти... краще з Кулаковим поговори. Я так зрозуміла, ви вирішили одружитися?

Мені смішно на мить стає. Одружитися! З ошуканцем і підлим зрадником!

Ех, напевно, для цього і розігрував комедію з одруженням.

Якась частина усвідомлює, як мене несе не туди. Але запорошений, димлячий клубок болю дряпає мені легені. І коло за колом, плевра рветься і кровить, рветься і кровить...

Хочу їх викашляти разом із серцем.

Виявляю, що на руки мені падають сльози, бо відчуваю гарячі краплі.

— А що... що зі спорткомплексом?

— Уже відкрили, будівництво повним ходом іде, — вона підбадьорюється, ніби радісну новину повідомляє. — Він іще більший буде, найімовірніше.

— А як же голосування громади? Якщо... якщо...

Не можу слово вимовити. Застрягло. Хочу сказати "стадіон".

— Не переживай, — кладе вона свою долоню на мою, — усе пройшло нормально. Проголосували вже, хоч і швидко все сталося.

Але як... можна влаштувати голосування так скоро? Тільки якщо воно підставне. І куплене.