Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

І Статут лише наполовину готовий.

Мене, мабуть, до сих пір не знудило, тільки тому що нема чим блювати.

Треба випити більше соку фруктового.

Щоб стало чим рвати.

Я п'ю, і на газету дивлюся. Потім уста тильним боком долоні витираю, і рішуче відкидаю простирадло.

— Міро Никонівно, допоможіть мені одяг знайти.

У номері відповідних речей немає, а лікар і медсестри теж розводять руками. Міра Никонівна обіцяє збігати до себе додому, щось принести.

— А у вас у магазині нічого немає? Він же ближче. Вважайте, за подвійною ціною буде, — намагається посміхатися хтось замість мене.

— Він... зачинений зараз, — обережно вимовляє вона.

Я дивлюся на неї деякий час.

— Але там же все одно всередині щось є. Але не хочу вас напружувати, вибачте.

— Алісо, — кидається схвильована Міра до мене, — ти що, як можна? Я просто... не ходжу туди. Ти краще сама вийдеш... і подивишся, — ледве чутно підсумовує жінка.

Навіть не знаходжу що запитати. Чи не інопланетний корабель приземлився в гаях Васильківа?

Судячи з її тону, щось суттєвіше.

Вона повертається з пакетом різних варіантів. Не знаю, як їй віддячити. Навіть труси мені принесла нерозпечатані.

Сарафан дещо просторий і оскільки я без ліфчика... Найменше, про що б мені хотілося думати, але доводиться застебнути сукню по-іншому, згнітивши зуби. Не хочу, щоб витріщалися на мене. Ніхто.

Міра Никонівна тікає. У голові крутиться думка: вона не хоче показувати, що там я маю "подивитися" в центрі селища.

Коли виходжу в коридор, тільки страх миттєво виблювати зупиняє мій крик.

Стінка до стінки, один через один, прохід заповнюють бійці... при виконанні? Спецназ чи що?

Слава богу, до мене коридором наближається жінка. Теж при виконанні, і упакована в об'ємну чорну форму: сувора прямо від кінчиків черевиків до стягнутого на потилиці волосся.

— Супровід три на один, я — старша по зміні, Юлія.

М, вітаю?..

— Вибачте. — Посміхаюся. Ух ти! Ще не розучилася. — А ви хто?

До Юлії приєднуються два телепня, і вся трійця пнями застигає і мовчить.

Зрозуміло, їх там спеціально навчають не розмовляти.

Рухаюся далі, значить, коридором, а вони — слідують за мною.

— Ви куди? — усміхаюся знову.

Цілу хвилину вичікують, потім красива і грізна Юлія повідомляє:

— Дотримуйтесь вашого буденного способу життя.

Правда? Можна? Ну тоді піду, роздряпаю морду вашому босові. Як його там, здається звати Долошкою? Якось раз майже не роздряпала, тож є незакінчена справа.

Зітхаю і закликаю себе їх ігнорувати. Потім розберуся.

На волю нарешті вириваюся. Лікарня недалеко від центру розташована, але я все-таки піду до Сергія Степановича щодо Вані дізнатися.

Звертаю до приватного сектору і через перший десяток будинків помічаю дивну річ. Скрізь на воротах чи хвіртках нанесені відмітки білою фарбою. Якісь хрестики криві та кола.

У цілковитому подиві намагаюся відшукати хоч одну ділянку без знака, але поки що без успіху.

Якось тихо і безлюдно.

Коли завертаємо на вулицю, де одна жінка дорогу переходить, я відчуваю полегшення. Але містянка мені киває дуже зашугано.

А в кінці іншої вулиці маячить кремезна постать Сергія Степановича. Ось удача! Ледь не біжу.

— Ти подивися, вертихвістка нарешті відлежалася і вирішила щось корисне зробити. А я за тобою йду, ледащо!

Я ледь не сміюся. Рідненький Сергій Степанович! Навіть не уявляє, як я рада бачити його незадоволене, зморщене як яблуко, обличчя.

— Що... що це за відмітини скрізь?

Розвертаючись за допомогою палиці, він одаряє бойову трійцю поблажливим поглядом.

— Ці від того пройдисвіта?

— Так, — крізь зуби видавлюю.

Переходимо до наступного провулка і тут узагалі якась головоломка — ледь не повноцінний блок-пост стоїть. Посеред приватного сектора. У Василькові! Що коїться тут?

Не можна залишити місто без нагляду і на тиждень!

— Шкідника твого так і не спіймали, — бурчить Сергій Степанович.

Мені лікарі коротко пояснили ситуацію, і я навіть загострювати увагу не стала. Звичайно, його не зловили. Тільки якщо все місто перекопати, то може є шанс. І то, він міг виїхати в околиці і все. Та пішки дійти!

Просто регіональний псих, а вони всі зазвичай на таких, як я, націлюються.

Мене цікавить, як там біля лабораторії Ваня опинився і чому все так збіглося. Узагалі в голові все не складається в єдину картину. Напевно, тому що не знаю, яке послання псих залишив на папері.

— То що за хрестики-іксики скрізь?

— Базіліо свого спитай, — гнівається він. — Розкомандувався, бач. Допитували всіх цілодобово. Нам із тобою і Ванею теж хвіртку зіпсували. І це він ще в мене колись сидів і мої бублики їв! А смородиновий чай! Безсовісний.

— Чому допитували і кого? Тут же... скрізь ці знаки.

— Так усіх й допитували. По кілька разів.

— Сергію Степановичу! Де Ваня? Я сподіваюся, ви знаєте щось.

Він прискорює крок, і я ледь не кидаюся йому допомагати. Не можна так швидко ходити в літньому віці.

— Не знаю, де негідник! — огризається він. — Якщо дізнаюся, що прохолоджується там, звільню! Буде дрова тільки носити. Але адвоката ми знайдемо, лисиця, я якраз сьогодні дзвонив. Знайдемо найкращого. Буде твій Базіліо ше лікті кусати.

— Значить... значить, це правда? Проти Вані висунуто обвинувачення?

Ця думка ще не перетравилася в мене в голові достатньо для переживання тотальної злості.

— Так, — коротко кидає старий, намагаючись ще збільшити крок.

Доходимо до нашого будинку, а там... Велетенські ліхтарі присобачені навпроти й спрямовані на наш бік вулиці. І дріт намотаний на паркан, місцями зовсім погано.

— Господи, а колючки навіщо протягнули?!

— А тому! Підготуватися треба.

Узагалі нічого не розумію. Це Сергій Степанович по паркану пустив дріт? Освітлення точно справа рук біса.