Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Що це він надумав, якщо так ховається від мене.

Оббігаю все навколо, як очманіла. Нічого! А на що я розраховувала?

Але виходячи на лінію, що межує з полем, вихоплюю поглядом синю тканину велосипедного сидіння. На одній із ділянок!

Виглядає як звичайна недобудова, і нікого поруч не спостерігається.

Крокую туди, як військова на параді. Зараз у мене хтось отримає! Навіть Кулака на бешкетника нацькую.

Кричати не наважуюся, все-таки стрьомно.

Обладжу все відкрите навколо недобудови, але нікого й нічого цікавого немає. Зенітне сонце перетворює повітря на в'язкий міраж.

А потім ступаю тонкою підошвою босоніжки на скло. Звук чіткий і пронизливий, і тут визирає забруднена мордочка Івана.

Із сусідньої ділянки!

У повному шоці мордочка!

Він показує щось мені, але явно боїться сильно махати руками. Що ще за нісенітниця тут коїться?

Рішуче прямую до негідника, дістаючи телефон.

Переступати блок-огорожу окреме задоволення, але я якось утримуюся.

І зістрибуючи, я влучаю ногою в іржаву банку. Консервну, розвернуту, із зубцями по всьому колу, банку.

У мене, напевно, порвано сухожилля... і щось іще. Кров внизу нахлинує багряно-чорна, венозна.

Біль... засліплює, немов злива з іскор обрушується на очі під моїми повіками.

Крижаним зашморгом здавлює шок, і я мислю ясно якийсь час.

Вийняти ногу з банки, незважаючи ні на що.

Але не виходить.

Вийняти ногу ціною будь-якого болю.

Не виходить.

Піднімаю голову, Ваня біжить до мене. І дико кричить, коли обмотана тканиною рука закриває мені рот ззаду.

Хтось тягне мене на сусідню ділянку, поки Ваня мчить по прямій. Я намагаюся мукати, наказуючи підлітку тікати.

Козеня нападає на мужика, і мені вдається розвернутися, щоб роздивитися нападника.

Його голова обмотана різнокаліберними матеріалами, на зразок тюрбана, де навіть присутні шматки гуми. Прорізи для очей неоднорідні, і ось ні чорта не розгледіти.

Я намагаюся штовхнути мерзотника, щоб допомогти Вані, але падаю через біль і неповну рухливість ноги. Помічаю з землі, що нападник не вирізняється серйозною фізичною силою. Вони з підлітком активно борються. І хоч мерзотник явно виграє, Ваня відбирає в того багато сил.

А потім, спалахом сонячного променя провертається в повітрі метал ножа.

— Біжи! — кричу я Вані. — Біжи!

Вкотре набираю Васю: гудки, гудки, гудки. Не відповідає.

Тремтячими пальцями шукаю номер Єгора або когось іще.

— Біжи!

Нападник повалює підлітка на землю, і той відповзає. Ось молодець. Ось же тямущий.

Спостерігаю, як мерзотник до мене повертається, а Ваня, слава богу, нарешті починає тікати.

У слухавці лунає голос Єгора і я волаю, але незнайомець вибиває телефон із моїх рук і тягне мене за плечі до недобудови.

Поки не чиню опору, у спробі оцінити обстановку і зрозуміти, що далі буде. Та й користі від моїх рипань мало.

Він затягує мене в підвальне приміщення. Коли вдається озирнутися, страх відтісняє на другий план навіть біль від зубців консерви.

Немов найтонша, волога штора, жах огортає моє тіло вибірково, наче підкоряється примхам вітерця.

Але тут вітру бути не може. Це затхлий пенал із землею замість стін. По всій довжині заставлений стелажами, на яких товпляться бутлі з дивними рідинами.

З отворів у склі застигли змійками трубки. Дуже і дуже стрьомні трубки. різнокольорові.

Нападник намагається поставити мене на ноги і я горланю від болю. Чомусь він навіть не б'є мене, тільки вперто тягне вгору.

— Що ти хочеш?! Що?!

Він врубує щось на стіні зі стуком і кидає спроби вирівняти мене. З'являється задимлення, і з жахом я розумію, що воно накопичується у вузькому підвалі з численних трубок.

— Щ-що це?

І руки відтягують мене ближче до стіни. Одна рука залишається, а потім вона... стягує шлейку сукні разом зі шлейкою ліфчика.

— Ні! — б'юся я невпопад руками, ногами й тілом. — Ні!

Долоня зникає, і я в розгубленості кручу головою в різні боки. Де він!

Сіро-молочний дим пропарює більшу частину приміщення. І мерзотник говорить мені на вухо, надзвичайно дивним голосом, немов черевомовник:

— Прочитаєш потім.

Я намагаюся доповзти до нього, коли він прибиває до дверей папірець. Але все марно.

— Ні! Випусти мене!

Він зачиняє за собою двері, з гуркотом настільки багатошаровим, ніби вихід... вихід складається з каскаду металевих дверей.

Через якийсь час я дотягуюся до місця, де має бути дверна ручка. Через їдкий дим її не видно, і на дотик вона теж не знаходиться.

Мені навіть вдається припіднятися.

Навіщо я це роблю?

Якщо дим уже й так просочився в мою голову отруйною легкістю, яка попереджає, що незабаром моя свідомість померкне.

Тому що я хочу прочитати. Що написано на прибитому папері.

Я хапаю листок і здираю його. Шлейки спадають ще нижче. Але немає сил піднімати їх, є сили тільки тримати в руках папір.

Нічого не можу розгледіти. Дим роз'їв очі, а ослабілі руки заходяться тряскою. Я не здаюся, я не здаюся, я намагаюся прочитати.

Нога очікувано підгинається, і я намагаюся приземлитися контрольовано на інше коліно.

"... спорт..."

Щось явно про спорткомплекс!

Вдивляюся і вдивляюся, але бачу щось інше замість паперу. Дуже шкода, адже не знаю і не розумію на що саме дивлюся.

І до того, як прив'язую побачене до образів у голові, стає вже неважливо.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно