Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

Відчинив двері, зайшов, мамі ані слова. Узяв ліхтаря і знову вийшов на сходи. Світив-присвічував — нічого немає. Ані вимикача, ані бодай гвинтика. Хтось ретельно попрацював. Стоп! Коли я увійшов до під’їзду, ліфт стояв на моєму, горішньому, поверсі. Кнопочка виклику світилася, що «зайнято». За кілька секунд хтось спустився на другий поверх і вийшов. Я ще зрадів, викликав нарешті кабіну і поїхав нагору. Ліфт у нас старої конструкції, доки всі дверцята не закриєш — і внутрішню, і зовнішню — з місця не зрушить. Можливо, той, хто розмонтував вимикач, чекав на мій прихід. А як же він мене вистежив? Так… я маю звичку, якщо встигаю додому до двадцять першої, зайти в гастроном на першому поверсі по свіжі булочки і сигарети. О цій порі тільки наш магазин відчинений, народ збігається мало не з усього району, а звідси — черги. І не треба виставляти пікети на мою честь біля під’їзду та нагорі, достатньо провести від роботи до магазину, переконатися, що я став у чергу, і можна спокійно не те що вимикач розкурочити — ліфт розмонтувати.

Отже, як кажуть вчені люди, після сьогоднішньої історії у мене назбиралося достатньо вихідних даних для повноцінного логічного висновку. І висновок цей такий: мій політ під машину, шмат карнизу з даху та розмонтований вимикач — то не збіг обставин. На мене полюють, і досить вигадливо. Образно кажучи, мисливець перетворився на дичину.

Для початку я дочекався ранку, викрутив усі пробки на нашому щитку, максимально обережно закоротив кінці оголеного дроту, заізолював, а потім розвів в алюмінієвій мисочці жменю алебастру і замазав проводку в стіні. Доки ця війна триватиме, хай лампочка горить цілодобово. В усякому разі, відтепер темрява в моєму закутку слугуватиме сигналом: зброю напоготові! А можливо і… вогонь по кутках!

В Управі я одразу доповів про все Старому: чітко, без емоцій і цитат з анекдотів, суворою мовою міліцейських звітів. Виявив, зафіксував, висловлюю припущення, вважаю за необхідне і так далі. На моє здивування, Старий раптом розговорився.

— Як там люди жартують? Коли ти один раз упав з даху і не забився, то це випадковість, двічі — щасливий збіг обставин. А тричі — то вже звичка. Ну ж, фраєрина дешевий (Олексо, я не тебе маю на увазі), начитався книжечок і вирішив, що розумніший за міліцію? Думає, що почерк злочинця — це коли однією і тією ж сокирою дають по голові десятку бабусь і завжди в одну і ту саму точку. От і вирішив з нами погратися. Мовляв, сьогодні сокира, завтра ніж, післязавтра вила-трійчатка, а ви, лягаві, шукайте трьох зайців у чистому полі.

— Вважаєте, дилетант, товаришу підполковник?

— Уже не вважаю, а переконаний. Бо під жодну блатну масть не підпадає. Хоча, може бути ще один варіант — якийсь божевільний.

— Так усі божевільні лежать у психушці під Борисовим наглядом.

— Сирота, не відволікай. Наче ти насправді не знаєш, хто у твого друга в лікарні лежить, а хто на волі гуляє. Я про що: він любитель, а я цю публіку не переварюю. Бо всі мої поранення — то від таких от зарозумілих шмаркачів. Наше начальство їх теж не любить, але з іншої причини. Вони їм статистику псують. А я не люблю, бо їх дуже важко ловити. Добре, досить філософій. Ти крім того, що проводку ремонтував, ще чимось займався? Хоч сяку-таку версію продумав?

— У загальних обрисах.

— Ну, давай, художник.

— Маємо справу з особливо небезпечним злочинцем, який знищує людей, імітуючи нещасні випадки. Причому робить це дуже талановито. Гляньте, всі чотири катастрофи відбулися в чотирьох різних районах міста і розслідувалися незалежно одна від одної. Ці справи зійшлися тільки в закритій статистиці. І то диво, що Віктор узявся за дисертацію. Інакше б цей гад ще довго забавлявся.

— Талановитий чи не талановитий твій гад, Сирота, але на узвозі він проколовся.

— То не він проколовся, то його жіноча психологія згубила.

— А до чого тут жінки? Він же, за твоєю версією, тільки на мужиків полює, та й то щасливих. Щоправда, у отого міністерського загинула дружина, але то випадковість, бо не вона мала за кермом сидіти.

— Я ту пекінесову хазяйку маю на увазі. От ви зможете три години говорити по телефону ні про що? Або, скажімо, виключно про здоров’я свого кудлатого недомірка?

— Нема мені чого більше робити, Сирота, перехрестись! Я ж не баба якась, що язик не на припоні.

— От бачите! А вдова покійного, безвинно убієнного, навіть задля свого собачки не захотіла від трубки відірватися. Вигнала чоловіка, аби вигуляв. Ну, той і нагуляв на свою голову — кулю в око.

— Та ну її, цю собачницю, втомився вже про неї слухати. Мені інше з учорашнього дня спокою не дає. Кому заважали кожен із загиблих зокрема, встановити неважко. Їх по кожному епізоду, як ти кажеш, вагон і маленький возик. Міністерський хлопець заважав директору школи атестатами і медалями торгувати. Ще хтось не поїхав помічником військового аташе за кордон, бо йому дорогу син іншого полковника перейшов. Хтось дуже хоче бути директором інституту, і то якомога швидше. А хтось замість геолога тепер його Зірку Героя Соцпраці носить.

— Невже Героя?

— Ти думаєш, я не дізнавався? За оте родовище п’ять великих начальників, котрі далі власної дачі ні в які експедиції не виїжджали, подали себе — і одержали. А орден, машина, премія, дача… то, вибачай, жменька насіння порівняно з пачкою асигнацій.

Я, чесно кажучи, не чекав від Старого такого вибуху громадянського гніву. То від нього виступу на партзборах не діждешся, а тут чистісінький тобі «Ілля Еренбург. Фронтова публіцистика». А потім я пригадав, що наш Старий не завжди був старим.