Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

Тим часом Підполковник заспокоївся і повернувся до звичних інтонацій:

— З чого почнеш розробку?

— Як ви самі сказали — з пошуків спільного знаменника. Спочатку знайду всіх, кому це вигідно зокрема, потім зажену все це під корінь квадратний чи кубічний, чи як там уже вийде.

— Сирота, не мороч мені голову своєю вченістю! З усіх математичних функцій справжній міліціонер повинен чітко володіти лише однією: сума прописом. І ще одне, Олексо, самодіяльність відсьогодні закінчилася. Без мого відома ані кроку! Хоча б задля того, щоб я знав, що писати в пояснювальній записці, в тому випадку, коли тебе вб’ють.

— Не хвилюйтеся, товаришу підполковник, все буде згідно з інструкціями!

— Хочу вірити. Правда, не дуже вдається. До речі, помацай Анаконду. В оперативному розумінні, оперативному, нема чого шкіритися! Вона в твоєму «гадючнику» трохи перебрала і ляпнула зайвого. Здається, щось у твоєму стилі. Може, з перепою, а може, й ні. Розберись!

Спілкування з Анакондою вимагало ґрунтовної теоретичної підготовки. Тому я одразу пішов у відділ охорони громадського порядку, де баришню добре знали і навіть по-своєму пишалися нею. І тут мені розповіли справді цікаві речі. Отой кавалєр, скалічений Анакондою, чомусь забрав свій судовий позов. Більш того, умовив відповідачку вчинити аналогічно. Злі язики подейкували, що Анаконда відмовилася від звинувачення у зґвалтуванні не просто так, а за великі гроші. На радощах мадам влаштувала скромний колежанський дівичник у «гадючнику», трохи перепила і розпатякалася. Коли хтось із подруг сказав із заздрістю: ти тепер багата, можеш собі відпустку влаштувати, Анаконда вибухнула:

— Яка відпустка? Тут таке закручується, що хоч на передсвяткову вахту ставай! Аванс кинув, а потім зник. Без сліду, як булька на воді. Ну, нічого, я тепер теж розумна! Ви що думаєте — я йому забула, як він мене на сходах мучив? Хай тільки не з’явиться і не віддасть усе, як домовлялися. Я тепер по таких людях працюю, що все на світі знають. Тільки скажу — і він знову пропаде, але вже з кінцями. І сліду не буде, і фраєра, і лягаві не докопаються.

Інформація, поза всякими сумнівами, була надзвичайно цікавою. Особливо, якщо врахувати, що Анаконда від якогось часу змінила постійне місце роботи — готель «Україна» — на якесь інше, нікому з київських повій та оперативників не відоме. Ходили чутки, що вона «перейшла на інтелігенцію», але то лише чутки. Однак, мадам була не в тім’я бита і не розколювалася на відвертість ні за які пряники. Не кажучи вже про погрози з боку правоохоронців. Отже, треба було шукати нестандартний підхід. І я його таки знайшов.

Надвечір я витяг зі своєї тахти мішок із мисливськими причандалами. Взяв дві гільзи з капсулями, засипав рівно половину дози бездимного пороху, забив найтоншого пижа, а решту простору заповнив сіллю грубого помолу. Заткнув усе це ще одним картонним пижем, потім зняв зі стіни стару рушницю, розібрав, почистив, поклав у футляр, а патрони заховав у кишеню туристської куртки з капюшоном. І за півгодини вирушив на місце майбутнього слідчого експерименту.

Від колег я дізнався адресу Анаконди і точний розклад її основної робочої зміни. Вона жила разом із матір’ю на другому поверсі старенького напівдерев’яного флігеля в одному з дворів на Татарці. До її квартири з назовні вели такі ж старі, рипучі дерев’яні сходи, а за самим флігелем був смітник і невисокий паркан, через який змогла б перестрибнути з місця навіть кульгава коза. За парканом лежав глибокий Татарський яр, куди можна було б спокійно заховати танкову дивізію повного складу, а головне, закінчувалося це урвище цілком цивілізованою стежкою, що виводила до трамвайної зупинки.

Я заліз під сходи і зачаївся. Було темно, але більшу частину прилеглої території освітлювала лампа, що висіла на стовпі, — стара лампа часів, напевне, генерал-губернатора Бібікова, під таким самим старим іржавим ковпаком. З вікна будинку навпроти верещав, мов навіжений, Деміс Русос, здається, про любов, тому я мусив добряче прислухатися, щоб не прогавити вихід Анаконди. Рушницю я вже давно зібрав і обидва патрони чекали у стволах свого часу. Нарешті над моєю головою почувся приглушений стукіт «шпильок», рипнули двері, баришня голосно послала когось у глибині квартири на три літери. Напевне, маму. Потім почала граціозно спускатися сходами вниз. Я обережно присів, тримаючи рушницю напоготові. Перед моїм носом пропливли Анакондині «шпильки», потім ноги і нарешті та незрівнянна частина її тіла, котра позбавила глузду добрячий полк корінних киян і гостей столиці. Міні-спідниця обтягувала пружні форми, а тонка талія додавала фігурі дещо примітивної, але цілеспрямованої принадності.

Анаконда ступила зі сходів на землю. Зробила кілька кроків і нахилилася поправити ремінець на босоніжці. Кращого моменту годі було чекати.

— Гад ти, Сирота, — лайнув я себе подумки і натис курок.

Завдяки могутньому крещендо Деміса Русоса, котре заполонило усе подвір’я, пострілу практично не було чути. Але шумові ефекти мене особливо і не цікавили. Я зрозумів, що вцілив, з того, що Анаконда, не розгинаючись, високо підстрибнула, а потім, приземлившись у тій самій позі, вхопилась обома руками за підстрілені місця. Я не став чекати продовження цих досліджень, а оббіг будиночок, перелетів через паркан і… дай Боже ноги!

Наступного ранку я позичив у відомого київського письменника-фантаста Андрія Дмитрука його славетний білий смокінг і велику краватку типу «метелик» — синю у білі горохи. Купив букет червоних троянд і з’явився в Анаконди з офіційним візитом. Двері відчинила матуся. Я чарівно вишкірився і сказав:

— Міліція! Дозвольте зайти?

Стара бандерша з розмаху сіла в помийне відро, що стояло в сінях.