Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

— Тут з мене кепський помічник. Мене його робота не цікавила. Вся ця сищицька веремія якось, вибачай, не збуджувала.

— Та ні, тут справи серйозні. Хоча й дуже дивні на перший погляд. Уяви собі, що взірцево-показовий інспектор карного розшуку раптом неофіційно, без дозволу і без відома начальства починає власне розслідування. Причому, вельми серйозно, так, що занедбує навіть свої особисті справи. Я з чистої цікавості вирішив перевірити, чим же Вітя займався, — і вже на половині шляху мене ледь не вбили. І то не один раз, а принаймні двічі. З одного боку, я переконався, що цікавість моя була небезпідставна, а з іншого — ніяк не можу вирахувати, куди ж вона мене приведе.

— А туди ж, Олексо. Головою з балкону. Хочеш щось знати про його приватне слідство? Толком нічого не скажу, бо завжди уривала його розповіді про роботу. Кілька фраз, пару фактів, от і все, що запам’ятала. Тобі як викладати?

— Як у школі. Від Адама з Євою. Або від тисяча дев’ятсот сімнадцятого року. Тобто, з самого початку.

— Спочатку він вирішив написати дисертацію. Я навіть зраділа, бо думала, що він після захисту перейде, як мінімум, на викладацьку роботу. А я перестану боятися телефонних дзвінків. І от він мені каже якось: дивна річ — у нас у Києві з’явилися зайві автокатастрофи і зайві самогубці. Я не зрозуміла, як це зайві. Виявляється, його допустили до закритої статистики, і то не такої, загальної, мовляв, стільки-то розбилося в аваріях, а стільки-то покінчило з собою. А з детальною розшифровкою.

— Знаю. По соціальних групах, по віковій і статевій приналежності, по рівню освіти, по професіям… А для самогубців — ще й по історіях хвороби.

— Саме так. От він мені і каже: загалом картина стандартна. Даремно ми, мовляв, її не оприлюднюємо. У нас показник аж ніяк не вищий, ніж на Заході. Навпаки — нижчий. Та не про це мова.

— Я знаю, про що. У тих показниках, що дуже закриті, є така рубрика: «причини невмотивовані».

— Вгадав! Там теж є якась своя нормальна цифра чи процент, як ви там кажете. Але за останні кілька років саме по Києву вона значно перевищена.

— А точніше він нічого не пояснив? Прізвища якісь, факти…

— Ні, я його одразу перебила. Можна сказати, навіть рота заткнула: знайшов тему для розмови з коханою жінкою! Ми й так цілий тиждень не бачилися, а ти мені про якихось самогубців! Закінчилося сваркою, три дні не розмовляли.

— Шкода.

— Шкода мені буде твою дружину, Олексо, якщо вона у тебе з’явиться.

— Та я що — я ще якраз нічого. Можна терпіти. А от у мене є знайомий прозектор — це котрий у морзі працює — так він усіх своїх дівчат розважає історіями про «цікаві розтини» з усіма подробицями. І все це під каву з тортиком — поки воно бідолашній баришні назад не піде.

— Ну, у нас до цього не доходило. Віктор достатньо делікатний був: як я просила замовкнути чи змінити тему, то він навіть не завжди сперечався. Особливо останнім часом. Тільки якимось втомленим став і дуже засмиканим. Я думала, що це він від подвійного навантаження, від роботи і дисертації. Терпіла, чекала, мріяла: захиститься, перейде у вищу школу міліції, ми одружимось і заживемо як люди. Зажили… Якусь дивну фразу він вимовив незадовго до… «Якби я знав, що їх об’єднує, то знайшов би нарешті відповідь».

— Кого об’єднує, не сказав?

— Ні. Я думала — він усе про свою статистику. І ще… скаржитися почав на сусідів. Він цього ніколи не робив, а тут раптом: знахабніли зовсім, увесь час сміття мені під двері підмітають. Я вже як штатна прибиральниця — то бите скло виношу, то сірники горілі вимітаю, а оце поламаних голок накидали…

— Коли таке було?

— В останній день. Я його ще заспокоїла, потім пішла, на кухню, мамі допомогти, а він з кімнати кричить: перекурю і за стіл сядемо. Без мене не починайте.

Я зрозумів, що треба негайно обірвати розмову, вибачитись і піти якомога швидше. Врешті-решт, можливо, мій улюблений Симонов не такий і дурний.

За пару днів я переконався, що і навколо мене продовжуються дива, котрі випадають зі статистики. З’ясувалося це пізно ввечері, коли я піднявся ліфтом до своєї квартири. У нашому закапелочку на останньому поверсі було добряче темно. Якийсь наївняк із жеку вирішив, що величезного вікна в даху над сходами з нас досить. І не подбав про освітлення. Тому я, щоб полегшити життя моїй мамі, примостив над нашими дверима зовні лампочку. А мама наполягла, аби я виніс на сходи ще й вимикач. Нічого, мовляв, даремно світло переводити. Прийдеш — увімкнеш. Відчиниш двері, зайдеш — вимкнеш.

Так от, повертаюсь я того вечора додому, підходжу в повній темряві до дверей і починаю намацувати вимикач на стінці. І раптом відчуваю, що під ногами у мене щось хлюпає. Дістаю запальничку, нахиляюсь — і бачу, що стою посеред калюжі. Невеликої, але все ж таки калюжі. Я спочатку навіть злякався: невже мама сусідів заливає? Нижче нахилився — ні, поріг сухий. Таке враження, що хтось просто хлюпнув з відра. Задля чого?

Вже хотів погасити запальничку, та ледь себе по лобі не стукнув: на якого біса я буду в темряві отой вимикач намацувати, коли можна присвітити? Оця дещо запізніла думка мене і врятувала. Бо вимикача на місці не було. Хтось його акуратно відкрутив, а оголені дроти вивів назовні так, аби я обов’язково закоротив на себе двісті двадцять вольт. От і пояснення, для чого калюжка. Курс фізики за шостий клас.