Читати книгу - "Драматичні твори"

Іван. Гірш гадюки! Гадюка вкусить, та й сама тіка, а ти сичиш і в вічі лізеш, кусаєш і знов сичиш.

Ганна. Брешеш ти, старий чорт, я не сичу! Дармоїди погані! Обоє тілько лопаєте, а роботи з вас нема!

Іван. Так от що? Бач, де болячка! Я дармоїд, я. нічого не роблю!.. Ти так і кажи. Хіба тобі повилазило, що я чоловік старий, немощний: що ж я буду робить, може, .скоро й помру.

Ганна. Тебе ще й довбньою не доб’єш! А коли не здужаєш робить, то йди під церкву з довгою рукою, а дурно хліба не їж!

Іван. Совість ти загубила! І ти ж незабаром постарієш, так і тебе тоді, як собаку, вигнать з двору?..

Г а н н а. Я без роботи не сидітиму — хоч п.ір’я дратиму! Дурно хліба ніхто не дасть! Баштана стережи, свйней паси... Кістки збирай, от що!.. Дочка дивиться, що ти нічого не робиш, та й собі ніжиться та слини рбзпуска! Он і чоловіка до того довела, що хати не держиться.

І в а н. Ти ж сама довела його до того, що й жінка остогидла! Хоч кому, то буде дома смердіть, коли, замість матері, у хаті собака зла сидить і раз у раз гарчить!

Ганна. Сам ти собака, старий чорт! Слиняві! Старці! Ішов би під три чорти, то одним ротом менше б було. (Од-чиня скриню, переклада збіжжя і бурчить.) Чорт не видав! Еге!.. Так я й знала! Ху! Невісточка!.. Сваток...

І в а н. От до чого дожив! З хати виганяють, притулиться нігде! Іди миром жить, руку простягай! Дожив на старість... І піду! Краще миром жить, ніж отаке вислухувать щодня. (Бере шапку.)

Софія. Куди ж ви, таточку?

Іван. Піду попитаю, чи не їде хто в город, а ти склади моє збіжжя.

Софія. Татку!.. Татку, не кидайте мене! Що ж я без вас робитиму?!

Іван. Бачить бог, моя дитино, як мені самому тяжко тебе покидать. (Гладить її по голові.) Ти єдиная моя дитина, моя радість, ти тілько й тішила моє старе серце, і не можу я дивиться, як тебе мучать через мене, не можу, я... не знаю... Я б тобі небо прихилив!! (Витира сльози.) Та високо... високо... (Іде.)

Софія плаче, схиливши голову на руки.

Ганна. Куди йдеш? Скоро обідать пора.

Іван. Обідайте без мене. (Виходе.)

ЯВА IV Ганна й Софія.

Ганна (дає вслід Іванові дулі). На, на! Йди к бісу! Злякав як! Де ж пак! (До Софії.) Слинь, слинь, поки очі не повилазили. Тілько й знаєш хлипать. Велике горе, що твого татка тут не буде. На біса нам дармоїд? Це не город, тут робить треба, а ви все по-панячи: може, чайку нап’єшся... А матері, вашій сто бісів! Було б іти за городського, адже ж сватав якийсь швець... (Глянувши у вікно.) Іде. (Бере рогач і порається коло печі, так, аби показать, що вона робе.)

Входе Гнат, скида шапку, вішає її і стоїть біля порога, а Ганна ніби його не бачить, говорить до себе.

Ганн а. Отаку невісточку придбай! Сидить собі, як панночка, замислилась, а ти роби, та ще й мовчи! На старість саме добре! (Кида рогач, хапа віник.) Оженився собі дурний на лихо! Ще й старого чорта, дармоїда, в придане взяв за лінивою дочкою!!

Гнат (до Софії). Чого ви гризетесь раз у раз? Як прийдеш домому, то так тебе зараз пекельним духом і обвіє. Що ти тут зробила?

Софія. Не знаю, чого мати лаються... з батьком посварились... і...

Ганна. А звісно!.. Поцілуйтесь зараз!.. Поцілуй її — вона тілько того й хоче.

Г н а т. А вам би любо було, якби я тілько що ступив на поріг, зараз почав гарчати?! Обридло вже!

Ганна (плаче). Так... так...

Софія (ожива). Де це ти, мій голубчику, ходив так довго? Може, їсти хочеш, то обідали б уже.

Гнат. А батько ж де?

Софія. Пішли... вони хочуть у город їхать... вони...

Г нат. Підождемо його. (До матері.) Чого ви плачете? Самі нападаєте на всіх, всім у вічі лізете, всіх сварите, та ще й плачете!

Г анна. Отак, отак! Я так і знала! Мати тоді потрібна, як маленьким був, та ночі недосипала, та годувала своєю кровію, та обмивала, та пестила! А як вигодувала, то матері не треба вже, не треба! Прожени ж мене, прожени!.. Нехай мати старцем іде попідвіконню!.. Тепер жінка миліща, а мати що? Хоч би її чорт узяв, то байдуже! Мати робе, а жінка сидить; он хата цілий день не метена — нічого, а мати скаже слово — пападається: сяка-така, лиха!

Г її а т. Бо й правда, що ти раз у раз тілько плачеш, а нема, щоб діло робила! Прийшов в обідню пору — хата й досі не метена! Мати підміта, а ти сидиш!

Софія. Та, їй-богу, Гнате, хата була заметена й прибрана як слід! Ти ж глянь, де те сміття, що мати мела?

Ганна. То це я брешу? То це я нарошне мела,, чи як?

Софія. Мабуть, побачили Гната у вікно та й почали пораться, єй-богу, правда, а то сиділи та лаялися.

Ганна. Брешеш ти, брешеш, городська ш... (Удержуе себе, щоб не сказать далі.)

Софія. Лайте вже мене, як хочете,— гірш не буде! Що я вам, мамо, зробила? Я вас любила замість рідної матері,

я вам корилась Ї корюсь, поперек слова ніколи не сказала! За що ж ви мене зненавиділи? За що раз у раз нападаете, лаете, паскудите?!

Гнат. Та цить, не слинь! Наобісіли вже мені твої сльози!

Ганна (зло). Нехай поплаче, може, батько пряничка принесе!..

Гнат. Я їй такого пряничка піднесу, що вона й у двері не потовпиться!

Софія. Ти й так хати вже відцурався, не любиш мене, осоружна я тобі стала, а мати тілько гризуть, та ще сердишся, що плачу!

Ганна. Якби попобив добре, щоб синяки днів три не сходили, то й плакати б перестала...

Гнат. Мовчіть хоч ви, це підливайте в огонь масла! Добре вже горить отут і без вашого масла!

Ганна. Бо дурний!.. Важко йому побить жінку, щоб серце зірвать... Тьфу! На такого чоловіка. (Виходить, грюкнувши дверима.) __

Гнат (опускається на ослін). Наказав мене господь. (Мовчить.)

Софія хлипає нервно.

Годі вже або що, рева!

Софія (сіда біля Гната). Глянь же на мене ласкаво, пожалій